Приїхала я додому з Іспанії і вирішила не зволікати: одразу запросила батьків дочкиного нареченого в гості, щоб познайомитися. Але мене чекав сюрприз! Я дізналася про себе багато нового!
Та почну спочатку. Оскільки я не хотіла все життя пропрацювати бухгалтеркою в нашому райцентрі та насиджувати боки за облізлим столом, отримуючи за це лише копійки та скупі схвальні слова від керівництва, я прийняла сміливе й кардинальне рішення.
Зібрала речі, гроші, які відкладала про запас. Своєї доньці я сказала, що просто так треба, залишила Марічку у своєї мами, а сама поїхала на заробітки в іншу країну, в Іспанію.
Оскільки якесь знання англійської у мене було, та й у цифрах я знаюся добре, для мене знайшлася одна не надто запилена робота в одного знайомого емігранта. Це краще, ніж прибирати у чужих людей або мити посуд у ресторані. Зірки, звичайно, з неба наме не сипалися, але мій оклад набагато перевищував ті гроші, які я могла б отримувати вдома.
Я підтримувала спілкування з Марічкою, яка, хоч і не одразу, але звикла до моєї відсутності. Їй на той момент було 13 років, але вона вже багато розуміла в житті. Тим більше, після нашого з її батьком розлучення.
Зізнаюся, щоб якось її задобрити і щоб її життя з бабусею і дідом не здавалося таким сірим і тьмяним, я почала купувати їй всяке: косметика, одяг, телефон. Все недешеве, модне, сучасне.
Але більшість грошей все ж таки йшла на будівництво. Ми жили за містом, це мене цілком влаштовувало. Тож збудувати невеликий будиночок і якось його обставити – мрія жінки практично передпенсійного віку. Тиша, благодать. Не треба нікуди їхати, дивитися на юрби людей. Таке мені до вподоби, я все життя мріяла про таку неквапливу старість.
Мій тато займався будівництвом: його знайомі робітники будували, а він передавав гроші та звіряв, чи все йде за планом. Вийшло справді добре. Я особисто приїжджала подивитись, коли все було завершено. Потім навіть консультувалася ще з однією людиною щодо закупівлі меблів. Але то вже інша історія.
Про доньку я теж не забула. Коли Марічці виповнилося 18 років, я зрозуміла, що довго сидіти в дівках вона не збирається: дуже гарана й розумна виросла.
Нагадаю, весь цей час я продовжувала купувати речі, хоч і не з таким ентузіазмом, як спочатку. Ще висилала гроші на життя їй із моїми батьками. То ж вона обділена чимось не була. Після чергової нашої розмови з’ясувалося, що Марічка хоче жити у місті, у новому районі.
Як я була здивована, коли дізналася, що нині модно будувати цілі будинки-мікрорайони. У тому сенсі, що на нижніх поверхах такого будинку може розташуватися все що завгодно: магазин, аптека, спортзал, салон краси та багато іншого. Але й ціни на таку нерухомість шалені. Мій «периферійний» будиночок і близько не стояв.
Тоді я трохи подумала і вирішила, що обійдусь і без ремонту мрії. Краще ще попрацюю та додам до заощаджених грошей потрібну суму, на покупку квартири Марічці в одному з тих новомодних будинків. Однокімнатну, звісно. Навіть вона коштує божевільних грошей.
Коли потрібна сума була практично зібрана, дочка оголосила про те, що збирається заміж. Добре, якраз і подарунок готовий – квартира їй. Мені, можна сказати, дуже пощастило: саме весілля мало бути через 7 місяців, і молоді не хотіли пишного свята, це правильне рішення. А на заощаджені гроші вони мали свої плани.
Я повернулася додому остаточно і коли відпочила у своїй оселі, я почала займатися материнськими обов’язками. Запросила до себе батьків нареченого. Накрила стіл, добре витратилася, але постаралася.
Майбутні свати виявились приємними людьми, теж не міськими. Такими, що все говорять прямо в очі те, що думають. І ось з ними я і дізналася дещо нове про себе.
Вони заявили мені, що я лінива мама. Так каже моя рідна дочка. Що я рано зібралася приїжджати, навіщо, якщо грошей на її безбідне життя ще не заробила. Однокімнатна квартира? А як же їй із чоловіком там жити? Тісно, та ще й діти згодом підуть.
Знову ж таки в місті і без машини? Яка ганьба. Якби я не лінувалася, попрацювала ще 5 років – і всі були б задоволені.
До речі, до нареченого Марічка теж ставиться досить споживчо. Мої свати пообіцяли подарувати на весілля квартиру, яка дісталася їм від бабусі. Теж у місті, але без ремонту, й район далеко від центру. Звичайна хрущовка, нічого особливого. Так ось донька, дізнавшись про це, запропонувала таку ідею: якщо її квартира дорожча і багатша, значить, вона і головніша.
У ній вони житимуть, а квартиру зятя – під оренду. І гроші від оренди всі підуть на потреби доньки. Бо, по-перше, вони, виходить, житимуть у неї. А по-друге, вона звикла до певного способу і рівня життя, а тепер, коли я на батьківщині, хтось мусить той рівень забезпечувати. Адже я повернулася через її весілля. Хоча це насправді не правда.
І ось ці добрі та чесні люди розповідають мені такі подробиці максимально ввічливо та делікатно, а я червонію все більше і більше. Ні, ну я помічала, що дочка має свій характер, але вважала це швидше за плюс. Характер у житті потрібен. Але це вже називається інакше, нелітературними словами. Хоча зять наче задоволений, кохає марічку. З іншого боку, йому лише 23 роки!
Весілля, ясна річ, скасовувати ніхто не буде. Та й я не хочу ламати життя молодій парі. Але в мене назбиралося стільки запитань до рідної дитини, і, боюсь, її відповіді мене не влаштують.
Хотілося б мені знати, як так вийшло, що я лінива мама. І не знаю, з чого почати, щоби розставити всі крапки над «і». Хочу дати собі кілька днів на те, щоб добре про все подумати і остаточно вирішити, що робити далі.
Раніше мене використав мій чоловік, що й спричинило розлучення. Тепер мене і навіть чужу сім’ю хоче використати донька. І цього разу в мене терпіння зовсім не залишилося, що б на це підписатися Але що робити, якщо конфлікт вплине і на інших людей, а мені цього зовсім не хотілося б? Ситуація складна, допоможіть розібратися! Всім миру й дякую!