Поява третьої дитини в сім’ї Мельників мало б стати радісною подією, якби не старший син. Тринадцятирічний Костя хмурився і дратувався, дивлячись на мамин живіт, що збільшується в об’ємі. І демонстративно йшов на вулицю, коли батьки радісно щебетали, перебираючи придане для маляти.
— Сергію, ти б поговорив із Костею, пояснив йому, – мама зітхала, дивлячись на кисле обличчя сина, – скоро зʼявиться маля, а він дивиться вовком, немов і не радий.
— У нього перехідний вік, підросте, сам усе зрозуміє, – тато намагався уникнути виховного процесу, розуміючи, що розмова із сином буде не з легких.
— Але ми з малюком не можемо чекати, коли він виросте, – аргумент у мами був залізний, проти якого важко встояти.
І татові довелося почати розмову про майбутнього члена сім’ї, посадивши сина навпроти:
— Розумієш, скоро в нас зʼявиться ще одна дитина, найімовірніше хлопчик…
Сергій ретельно добирав слова, щоб делікатно пояснити підлітку процес, що відбувається в маминому животі.
І замовк, побачивши роздратовані очі сина, він явно розумів у цьому більше, ніж припускав батько:
— Знайшли чим порадувати, – розлютився підліток, – не хочу, щоб у моїй кімнаті жив ще цей шмаркач, вистачає Лізки. Обіцяли, що квартиру поміняєте на більшу, а замість цього ще одну дитину зробили. Могли б обійтися і без поповнення в сімействі, з вашими статками.
І додав із насмішкою:
— І у вашому віці!
— Як ти розмовляєш з батьками? – батько, ображений правдивими словами сина про достаток, схопився за ремінь. На вік він не образився, підлітки всіх, хто старший за них років на десять, вважають глибокими старими. Але Костя не став чекати покарання, і відштовхнувши від себе тата, втік на вулицю.
Мама зітхнула:
— А він має рацію, Сергію, великий хлопчик живе в одній кімнаті з сестричкою. Буде молодший, нікому спокою не буде у квартирі, потрібно щось зробити з житлом.
— Має рацію, звісно, – погодився і тато, у маленькій двокімнатній квартирі давно стало тісно, – я зателефоную тітці Ліді, може, вона щось порадить.
Тітка Ліда, далека родичка Сергія, працювала ріелтором, і неодноразово пропонувала племіннику поліпшити житлові умови. Але справа завжди відкладалася на довгий ящик через брак грошей.
— Вчасно ти подзвонив Сергійко, – зраділа Лідія Федорівна, – вчора до мене звернулася сімейна пара, у них будинок у приміському селищі, і вони мріють переїхати в центр. Я зателефоную, і поговорю щодо ціни, може вам доплачувати не доведеться.
Увечері Костя йшов додому з важким серцем, він розумів, що татів пасок чекає на нього, але батьки не згадали про нещодавню сварку.
— Синку, ми чекаємо на тебе, нам потрібно обговорити дуже важливе для нашої родини питання.
Костя дивився на усміхнених батьків з-під лоба, у нього не було жодного бажання розмовляти про пелюшки і памперси для маленького. Останнім часом ця тема стала основною в сім’ї, батьки немов збожеволіли, і говорили тільки про це.
— Ми вирішили переїхати жити в селище Сонячне, якщо ти погодишся. Нам пропонують великий будинок в обмін на нашу квартиру, і там у всіх буде своя кімната.
У хлопчика від радості спалахнули очі:
— І в мене?
— І в тебе, і в Лізи, і навіть у малюка, коли він підросте. Поїдеш завтра з нами, ми хотіли б разом із вами подивитися його?
Будинок виявився і справді дуже великим, з величезною кухнею і кількома кімнатами з великими вікнами. Двір, порослий зеленою травою, і яблуневий сад оточували його з усіх боків, і тільки похилений сарай за будинком трохи псував радісну картину.
— Нічого, порядок наведемо, сарай відремонтуємо, – сказав тато, потираючи руки, які скучили за чоловічою роботою.
Господарі будинку занадто швидко погодилися на всі умови балакучої Лідії Петрівни, але Мельники не помітили в цьому нічого підозрілого.
Зраділі простором діти побігли вибирати собі кімнати, а Алла із Сергієм подумки стали розставляти меблі на просторій кухні.
— Ще одні з’явилися, – бурчав домовий, терзаючи скуйовджену, давно не чесану бороду, – не жити вам тут, не радійте.
Домовик був розсерджений на весь людський рід, ті, хто побудував дім і прожив тут довге й щасливе життя, раптово поїхали в невідомому напрямку. Зібрали одяг у валізи, не взяли навіть меблі, і звісно ж, ніхто не здогадався покликати з собою домовика. Його, що служив вірою і правдою вже не першому поколінню сім’ї, кинули як цуценя, напризволяще.
А потім з’явилися ці двоє, які тільки й знали, що сварилися і страшно сказати, іноді навіть боролися. У хаті стало незатишно й холодно, перестало пахнути смачною їжею, по кутах місяцями збиралися пил і бруд. Ніжне серце домовика спершу ридало, дивлячись, як занепадає рідне вогнище, а потім почало черствіти й покриватися кіркою образи.
Єдиною розвагою для нього останнім часом було – наганяти страх і жах на цих нехороших людей, що він і робив із задоволенням.
Угоду оформили швидко, всього за два тижні, тітка Ліда знала свою справу добре. І поїхали з речами, на квартиру в центрі, похмурі чоловік із дружиною, колишні господарі великого будинку.
— Меблі залишилися від колишніх господарів, вони виїхали за кордон і нічого з собою не взяли. І ми не візьмемо, не потрібен нам цей старий мотлох, – сказала на прощання сердита тітка, ненависним поглядом оглядаючи будинок.
— Дивні вони якісь, – Алла з любов’ю погладила великий, дерев’яний стіл на кухні, – поспішають виїхати, немов тікають від когось.
— Нехай тікають, головне, що нам не довелося доплачувати, – задоволений обміном Сергій роздивлявся майбутній фронт робіт. Доведеться зробити невеликий ремонт у кімнатах, підправити похилений ґанок і перекрити дах, але здебільшого будинок мав непоганий вигляд.
— Ти бач, приїхали тут, – бурчав домовик, спостерігаючи, як міцні хлопці, пихкаючи та пошепки лаючись, заносять до хати коробки, ліжка та столи. Вантажники знали свою справу добре, і за кілька годин вони вивезли зі старої квартири нехитре добро сім’ї в просторий будинок на околиці селища.
Нові мешканці весело сміючись носилися з ганчірками і віником, вигрібаючи сміття, що залишилося від недбайливих господарів.
— Розхазяйнувалися тут, – скрипів злісно зубами домовик – нічого, я вам влаштую солодке життя! Ось тільки дочекаюся ночі, і буде вам апокапсис… ні, апіліккос… тьху, всі слова розумні забув від такого життя!
Домовик раніше любив дивитися телевізор, особливо фантастичні фільми та наукові програми, там і нахапався різних слів. Але похмурі мешканці, які любили лаятися, не дивилися по телевізору нічого путнього. Чоловік вечорами сидів із баночкою пінного і витріщався, як натовп мужиків у трусах бігають за маленьким м’ячиком. А дружина цілими днями валялася на дивані з тарілкою їжі і проливала сльози над дурними серіалами. Немов від її ридань стане краще якійсь Махрідівані, яку ображають Махмуд і Юсуф.
І ці мешканці не будуть кращими, домовик не вірив, що в його житті може настати світла смуга. Жінка ледь носить величезне пузо, це скільки ж треба з’їсти, щоб таке відростити!? Лінива як попередня господиня, буде теж лежати на дивані цілий день, а потім брехати чоловікові що хворіє. І чоловік не кращий, ходить у коротких штанцях і маєчці, як ті, які в телевізорі м’ячик ображають. Гарного від нього чекати не варто!
А дівчинка, ох дівчинка!
Домовик не вигадав нічого образливого про Лізу, яка старанно витирала ганчірочкою шафу, і від злості штовхнув відерце з водою біля її ніг.
— Ой, – дівчинка відстрибнула вбік і здивовано озирнулася, але поруч нікого не було. Вода просочувалася в підлогу, витікаючи з відра, і Ліза поквапилася її підняти. Ногою, напевно, зачепила, подумала вона, збираючи ганчіркою залишки вологи, треба бути акуратнішою.
— Навіть не злякалася, недотепа!
Домовик сплюнув від досади, нормальна дитина має заплакати, а ця кинулася збирати воду, ненормальна!
Не сподобався йому й довготелесий підліток у рваних штанцях і білих черевиках із червоними шнурками. Одягнений як безпритульний, волосся нечесане стирчить у різні боки, мабуть на вулиці його підібрали, на городі ворон лякати.
Вдень, поки нові мешканці вивантажували з машини речі і розкладали їх по кімнатах, домовик більше не ризикнув вийти зі свого притулку. Він зловтішно посміхаючись чекав вечора, ось настане темрява, тоді він їм покаже де раки зимують.
Він вирішив усю ніч скрипіти мостинами, скидати зі столу чашки і грюкати дверцятами шафи. І навіть перетворитися на сірий туман, завивати і хапати холодними руками сплячих людей. Саме туману й не витримали колишні мешканці, втекли, втрачаючи тапки і не приходили ночувати. Погодилися на перший варіант обміну, що запропонувала їм пішла тітка Ліда, аби тільки не повертатися додому.
Цієї ночі має відбутися така сама вистава, після якої хата залишиться в одноосібному володінні домовика, і ніхто більше не переступить поріг.
Увечері втомленій жінці стало погано, переїзд і хвилювання, пов’язані з ним, позначилися на здоров’ї матусі на останньому місяці цікавого стану.
Вона стогнала й охала, тримаючись за поперек, а тато подзвонив у швидку допомогу, поспішаючи й плутаючись, злякано кричав у телефон нову адресу. Минуло півгодини, у занепокоєнні та переживаннях, але лікарів так і не дочекалися. Чи то тато наплутав адресу, чи то в дорозі був затор, машина швидкої допомоги перед будинком не з’явилася. Мама стогнала все сильніше, і Сергій вирішив відвезти дружину на своєму, старенькому автомобілі.
— А діти як, – мама ледве стримуючи сльози, намагалася відмовити чоловіка від поїздки, – вони залишаться самі?
— Не хвилюйся, нічого страшного з нами не трапиться, я зачиню всі двері та вкладу Лізу спати, – Костя розумів, що зволікати не можна, мамі терміново потрібно в лікарню.
— Але як же ви самі, на новому місці, вночі?
— Це наш дім, і ми нічого не боїмося, правда Ліза?
Ліза квапливо кивнула головою, щоб мама не помітила, як їй страшно.
— Тату, вези скоріше маму в лікарню, і не хвилюйся за нас, усе буде добре!
Автомобіль виїхав за ворота, відвозячи маму з татом, і діти залишилися самі на дерев’яному ганку. Навколо чорніла ніч, лише самотній ліхтар через дорогу розгойдувався, наводячи тугу своїм скрипом.
— Костику, мені страшно, а раптом наші мама з татом ніколи не повернуться з лікарні?
Ліза дивилася переляканими очима на старшого брата, і від поганих передчуттів у хлопчика стиснулося серце. Але підліток не міг собі дозволити боятися і плакати, коли поруч стояла маленька сестричка, він обійняв її і притиснув до себе.
— Повернуться, не сумнівайся! Тобі нема чого боятися, я ж поруч!
— Тільки не йди у свою кімнату, будь ласка.
Костя зітхнув і погладив Лізу по голові:
— Я нікуди не піду, підемо спати!
Ну ось, а так мріяв нарешті залишитися один, розвалитися на ліжку, натягнути навушники й послухати музику. Натомість знову доведеться няньчитися з цією плаксою і лежати з нею поруч, поки не повернеться тато.
Він поклав дівчинку в ліжко, вкрив теплою ковдрою, присів поруч і прислухався до незнайомих звуків.
— Костя, там хтось скрипить, – Ліза показала пальцем на стелю.
— Це вітер на горищі, – заспокоїв сестричку, здригаючись від холодного поту, що повз по спині, Костя.
— А там хтось ходить, – пробурмотіла засинаючи дівчинка, але де це «там», не встигла уточнити.
Вона задрімала, притулившись до брата, маленький кулачок стискав його руку, але потім він розтиснувся, і Костя, полегшено зітхнувши, встав із ліжка. Ліза завжди спала міцно, і можна було спокійно залишити одну. Спати йому не хотілося, і хлопчик вирішив чекати батька, проводячи час на кухні, за переглядом відосиків по телефону.
Він переступив через поріг і хотів зачинити двері, але якесь тривожне почуття змусило обернутися, подивитися на сплячу дівчинку. Побачене змусило застигнути від жаху, і бузкові пасма волосся на голові заворушилися як живі. Зі щілини між дошками піднімалася сіра тінь із величезними руками, і ці моторошні руки-клішні майже дотягнулися до маленької Лізи.
Йому хотілося закричати від страху і вибігти з цього моторошного будинку, але тоді сестричка залишиться у владі чудовиська, яке може зробити з нею що завгодно.
— Ні!
Він не закричав, щоб не налякати сестричку, він прошипів це «ні» і в два стрибки опинився біля ліжка, закриваючи своїм тілом дівчинку. Тінь сіпнулася, але відчувши, що супротивник слабший за нього, знову попливла в бік дітей, зловісно згущуючись.
— Не чіпай її!
Хлопчик схопив подушку і грізно замахнувся на незрозумілу істоту. Він помирав від страху, руки тряслися, горло пересохло й розтріскалося, немов глина біля струмка в липневу спеку.
— Якщо доторкнешся до Лізи, я вб’ю тебе!
Тінь здивовано зупинилася, і кімнатою прошелестіло злісне хихикання.
— Даремно ти смієшся, я за свою сестричку будь-кому горлянку перегризу!
Костя відчайдушно намагався пригадати ще якісь страшніші фрази з бойовиків і фільмів жахів, але страх вибив із нього пам’ять начисто. І він прошепотів перше, що спало на думку:
— Будь ласка, не чіпай її, вона ж зовсім маленька!
Тінь застигла в нерішучості, чарівне слово, «будь ласка», як завжди, спрацювало.
— Мене тато вчив, що не можна ображати дівчаток, якщо й битися, то тільки з хлопчиками. Тобі що, про це ніхто не говорив?
Почулося незадоволене сопіння, і тінь швидко просочилася в ту саму щілину, звідки вийшла.
«Хто ж мені скаже, якщо зі мною ніхто й не розмовляє» – думав ображений на справедливе зауваження Кості домовик.
«Сиджу тут, як сич, здичавів, обріс бородою, забув коли мився востаннє, а він зі своїм – будь ласка…» Самотня сльоза пробігла по щоці домовика, і сховалася в сплутаній бороді до кращих часів.
Костю трясло, немов на нього вилили відро крижаної води, він застиг, боячись поворухнутися. І гарячково думав, що робити далі, може схопити Лізу в оберемок і вибігти з дому, але не знав до кого звернутися по допомогу. І чи встигне він відчинити двері, замкнені на два замки, з дитиною на руках?
Залишався тільки один вихід, і Костя зважився на нього, він нахилився і тремтячими руками постукав об дошки підлоги.
— Гей, ти тут?
Домовик давно виліз з іншого боку ліжка, і сидів біля порога, уважно стежачи за хлопчиком.
— Ти де?
Домовик ухнув тихенько, намагаючись не лякати, йому подобався цей хлопчик, який не думаючи про себе, кинувся рятувати сестричку.
— А ось ти де, – усміхнувся Костя, старанно стримуючи зуби, що стукають, – ти, напевно, домовик?
Він згадав казки, які мама читала Лізі на ніч, Костя теж їх слухав, вдаючи, що йому зовсім нецікаво.
— А може ми подружимося, тобі ж нудно самому.
Відповіді не було, і хлопчик підбадьорився, тінь не злилася, це вже добре.
— Цукерку хочеш?
Він узяв шоколадну цукерку, яку мама поклала на тумбочку біля ліжечка Лізи. Солодкий шматочок, загорнутий у яскраву обгортку, ліг просто перед носом домовика, від нього пахло так спокусливо, що він не витримав і схопив подарунок.
Цукерка зникла під ліжком і звідти почулося квапливе чавкання, а блискуча обгортка з тихим шелестом вилетіла назад.
— От і добре, – усміхнувся Костя, – а йогурт будеш? Візьми.
Кисле молоко в маленькому, білому стаканчику остаточно розтопило застигле від образи сердечко домовика. Він з’їв його, вибираючи ароматну рідину пальцями, і задоволено зітхнув, облизуючи долоньки.
«Господиня, мабуть, у дім прийшла хороша, якщо вміє так смачно готувати», – думав домовик, визираючи з-під ліжка на зляканого хлопчика. «Може й справді не варто їх лякати, нехай живуть».
— Мені твій дім дуже сподобався, і я не хотів би їхати звідси, – Костя вирішив будь-що-будь потоваришувати з тим, хто зараз з’їв під ліжком йогурт.
— Розумієш, ми жили до цього в дуже маленькій квартирі, як тато каже, сиділи один на одному.
Домовик охнув від подиву, уявивши, як у маленьких, немов буда собаки, хоромах, діти сидять на татові з мамою.
Як же вони жили там, бідолахи, ні поїсти не могли за столом, ні спати на ліжечках, усе сиділи на мамі з татом. Незручно як вийшло-то, дітлахам жити ніде, а я їх лякаю і з дому виганяю, – зніяковів він.
— А ще в нас ось-ось зʼявиться братик, потрібно його ліжечко кудись ставити.
Ох і дурень же я який, – грюкнув домовик себе по лобі, – не ледача вона і не товста, хлоп’ятко у неї буде! Ще один чоловік у домі, дивись підросте, помічником стане батькові.
— А в цьому будинку всім місця вистачить, якщо ти дозволиш жити.
Вихований який хлопчик, дозволу питає, усміхнувся в бороду домовик, та й хоробрий, вона як кинувся сестричку захищати.
***
Коли тато приїхав під ранок із почервонілими від безсоння, але дуже щасливими очима, Костя з Лізою міцно спали вдвох на одному ліжку.
Дівчинка обіймала брата за шию, а він, такий дорослий і відповідальний, навіть уві сні прикривав сестричку рукою від усіх бід і напастей.
Щасливий батько трьох чудових дітей приліг на диван і миттєво заснув, не встигнувши навіть роздягнутися.
— Народився значить, маленький, он як усміхається татусь наш, – домовик прикрив йому ноги куточком покривала і сів на підвіконня поруч.
Значить так, потрібен кіт у домі, – загнув він один палець, – собаку необхідно завести, від лихих людей оборонятися, – загнув він другий палець.
Курочок прикупимо, яйця нестимуть, третій палець приєднався до перших двох. А ще потрібна коза, дітям без молока ніяк не обійтися, і трава на подвір’ї без діла росте, нехай щипають, – розмріявся домовик, загинаючи четвертий палець.
І себе потрібно до ладу привести, здичавів зовсім, вранці в Кості мило попрошу і ножиці з гребінцем, негоже в пристойному домі ходити кудлатим.
Великий палець приєднався до решти, і домовик із задоволенням помилувався кулачком своїх бажань.
Цвірінькання цвіркуна в кутку змусило його здригнутися й відірватися від солодких фантазій, домовик зістрибнув із підвіконня й тупнув ногою по мостині.
— Гей, ти скрипаль усіх консерваторіїв, циць! Господарі сплять, не бачиш хіба! Іди в сарай, мишей розважати!
Цвіркун не став сперечатися, харахтер у домовика був суворий, непослуху і безладу в домі він не терпів. Нічого, поки тепло, можна і в сараї пожити, а до осені сам покличе назад, як же зимувати без скрекотіння цвіркуна.