Моя рідна родина забрала в мене все, навіть дім, а тепер хоче святкувати Різдво за моїм столом. Мені так погано, але я досі люблю їх усім серцем.
Я звикла віддавати комусь всю себе. Ще коли мої діти були маленькими, я не доїдала, щоб вони могли бути ситими й здоровими. Та це нормально для кожної мами, чи не так? Але тепер… Тепер я залишилася сама, і це важко.
Минулого року, як і завжди, я вирішила приготувати для всієї родини улюблені страви. У нас так було заведено. Ще з молодих років я завжди ставила на стіл улюблені пампушки з маком для доньки Орисі, а синові Вадиму готувала улюблену кутю з медом (він любив її найбільше всіх). Тому я не бачила причин відмовлятися від цієї традиції, навіть якщо моє життя вже зовсім змінилося. Закупила все необхідне й одразу взялася за роботу.
– Стефо, та не мучтеся ви! – сказала сусідка Ганна, яка прийшла до мене того дня. – Є ж сучасні способи – зайшли в магазин і все купили готове.
– Ні, Ганно, це не те. Тісто має бути вимішане моїми руками, як завжди. Інакше це не пампушки, а просто якісь пончики, – відрізала я й продовжила.
Ганна зітхнула. Вона добре знала, чим закінчилося моє “віддання” родині всього, що я мала. Але ж я любила їх понад усе.
Ще коли мого чоловіка не стало, я сама керувала нашим невеликим магазином канцтоварів. Роботи було багато, але я впоралася. З часом змогла допомогти дітям з квартирами. Дочка отримала простору двокімнатну квартиру в центрі, а син – земельну ділянку, бо мріяв про власний дім. Якось так усе і закрутилося.
– Мамо, ви вже старенька, досить працювати, – одного дня сказала Орися. – Відпочивайте, а магазин я візьму на себе. Даруйте, але вам уже важко, а нам з чоловіком потрібна робота.
Я довго думала, але погодилася. Вона мала рацію, адже молодим дійсно потрібні гроші. А мені вже було достатньо. Пенсії вистачить. Я навіть раділа, що можу дати дітям кращий старт.
Проте після цього мене наче забули. Спочатку вони навідувалися часто, але з часом візити ставали все рідшими. У Вадима з’явилася робота, а Орися постійно була зайнята магазином. Я не нарікала, адже головне – їхнє щастя.
А потім настала черга онуків. Одного разу Орися зателефонувала:
– Мамо, у нас проблеми. Наша донька Катя чекає дитину, а жити їй ніде. Ви ж у нас наймудріша. Що робити?
Я подумала і відповіла:
– Нехай переселяється до мене. Місця вистачить. Молоді люди не повинні починати життя зі стресу.
Катя переїхала до мене, а я поступилася спальнею для неї та її чоловіка. Життя змінилося, але я тішилася, що можу допомогти.
Та не минуло й року, як вони знову чекали на дитину. Дім став затісним. І тоді я вирішила: настав час переїхати в будинок для людей похилого віку. Звільнивши простір для молодих, я думала, що це буде правильним рішенням.
– Бабусю, ми вас не забудемо, – казала Катя, обіймаючи мене. – Ви для нас свята людина.
Я вірила їй. Перші місяці вони дійсно навідували мене, привозили онуків, дарували теплі моменти. Але з часом все змінилося. Їхні візити стали рідкістю.
А тепер, коли на порозі Різдво, я знову вирішила приготувати пампушки. Для Орисі. Я знала, що вони всі прийдуть, бо це єдиний день, коли ми збираємося разом.
Увечері я приїхала до доньчиної квартири. Всі були там – сміх, гомін, діти. Вони обійняли мене, але щось було не так. Мене наче не помічали. Я сиділа осторонь, дивилася, як вони спілкуються, і відчувала себе чужою у власній родині.
– Мамо, ми дуже вдячні за все, що ви зробили, – сказав Вадим, коли допомагав викликати таксі. – Але тепер у нас свої турботи.
Я плакала всю дорогу назад до будинку для літніх людей. Коли зайшла до своєї кімнати, мене зустріла сусідка Марія.
– Ну що, Стефо, я ж казала. Ти їм була потрібна тільки тоді, коли могла щось дати.
– Це неправда! Вони люблять мене. Просто… вони зайняті, – виправдовувала я їх, але сльози котилися по щоках.
Чому так сталося? Чи я дійсно зробила щось не так? Можливо, я занадто багато віддала? Що ви думаєте, друзі? Як ви вважаєте, чи правильно я вчинила? Мені так потрібна ваша порада…