Чотири місяці тому Василь прийшов додому, покидав у чемодан деякі речі, сів в автівку і поїхав.
– Мені дуже важко. Я хочу відпочити! Не хвилюйся, я повернуся. На даний час це найкраще і єдине рішення.
У нас з Василем позаду десять років шлюбу. Боженька подарував нам двох синочків.
Євгену дев’ять років, а Лук’янчику – шість, наступного року піде в перший клас.
У нас справді були не легкі останні роки життя. Але скажіть мені, для кого вони були легкі?
Ми ще не відійшли від “корони”, як тут “сусіди”, які жити не дають.
В перший же рік корони з життя пішов мій тато. Ми ледь з цим впоралися, як занедужала свекруха, але якось, з Божою допомогою, ми поставили її на ноги, хоча вона і досі слабенька.
І в моєї мами відхід батька не минув без сліду. Вона довго лежала в стаціонарі, а потім я доглядала її дома.
Окрім роботи по дому, завести і привести дітей, порозвозити по гуртках, зварити їсти і поприбирати, в мене ще під опікою дві мами і – так-так – робота, за яку мені платять гроші!
Я розривалась між цими роботами, але мовчала, бо всі так живуть.
Працюю я менеджером в одній косметичній компанії. Василь мій інженер.
Я завжди його шкодувала, але коли він після 24 лютого втратив роботу, то геть розкис.
Чоловік сидів дома і замість того, щоб помогти мені з дітьми чи батьками, він вирішив зустрічатися з друзями під “біленьку”.
– Ти, як жінка, повинна мене зрозуміти. Я все життя мав роботу, нормальні гроші, а тепер я ніхто.
Я спершу мовчала, але коли одного дня повернулася з роботи, то застала Василя на дивані перед телевізор і з пустим холодильником.
– І чим ти мене сьогодні годувати будеш?
І тут я не стрималася.
– Василю, я весь день кручусь, як білка в колесі. Ти б міг взяти з конверту гроші, щось докупити з продуктів і приготувати нам вечерю?
– Ти мене зовсім не розумієш. В мене депресія, а тобі ще їсти готуй. Та інша б підтримувала, а ти тільки дзьобати вмієш!
Мені хотілося просто ревіти, чесне слово.
З того дня в нас почались вічні “бурі”. То грошей не хватає на сім’ю, а тут ще і мама і свекруха потребують нашої допомоги.
Якось Василь знайшов роботу, але офіс був далеченько, на іншому краю міста.
Я продовжувала працювати і жити для всіх.
Поки одного дня Василь не зібрав чемодан шмоток і не пішов. Як згодом вияснилось, пішов він до своєї мами.
Свекруха ж відразу подзвонила мені, щоб вияснити причину такого вчинку Василя.
– Ти повинна його приїхати і забрати. Лесю, він чекає!
– А я не чекаю? Василь ні про кого не думає. Він відпочити хоче, тож нехай здійснить свою мрію.
І ви знаєте, вже за тиждень після того, як Василь пішов, я зрозуміла, що мені так добре живеться.
Ніхто не бурчить, що їжа не така. Ніхто не розкидав по квартирі шкарпетки і не “тикав” брудними сорочками і мештами.
Також я вже не їздила до свекрухи, бо за нею доглядав її синок.
Свою ж маму я перевезла до себе. Вона навіть мені по хаті допомагала, і з сином домашку робила.
Я ж зайнялася собою і пішла на підвищення. Я нарешті почала жити.
І ось через чотири місяці такого життя в дверях постав Василь.
– Я відпочив і хочу повернутися!
– А ми з дітьми цього не хочемо. Звідки прийшов, туди і йди.
Чоловік жодного разу не приїхав і не подивився, як ми і за що живемо.
Він “відновлювався”, але про нас і не думав.
– Тепер відпочиваємо ми. І ти знаєш, твого повернення не чекаємо.
Квартира, в якій ми жили, дісталась мені від бабусі, тому з цим проблем не буде.
Єдине, що мені свекруху шкода. Хороша вона людина, та нічого не вдієш.
Ось і відпочив чоловік…
Автор – КАРАМЕЛЬКА