– Оксано, нам треба поговорити. Я йду від тебе, – сказав мені чоловік.
Від почутого я аж присіла:
– А як же ми? Як наші плани?
– Тепер у мене інші плани. Зрозумій, так буває, час іде і люди міняються.
Після цих слів чоловік зібрав свої валізи і пішов, а потім подав на розлучення.
Ми з Артемом жили вже 4 роки, але житло знімали. Після того, як він пішов, мені було важко платити за оренду самій, і я була змушена з’їжджати.
Я знову набрала маму, і вкотре попросила її допомогти мені з житлом, а вона вкотре мені відмовила. Натомість, сказала, щоб я брала відпустку і приїжджала додому, і ми разом щось придумаємо, як нам жити далі.
Їхати додому я не дуже хотіла, але оскільки у мене не було іншого вибору, я погодилася.
Коли не стало дідуся, і мама відмовилася продавати його хату, я на неї дуже образилася. Я сподівалася, що вона продасть цей спадковий будинок, а гроші мені віддасть, і я нарешті зможу купити собі квартиру. Та цього не сталося, і тепер я залишилася і без квартири, і без чоловіка.
З дому я поїхала відразу після школи, і відтоді сама усього досягала.
Мені дуже було потрібно житло, а грошей на покупку квартири не було. Я не раз просила маму, щоб вона мені допомогла з цим питанням, але мама завжди вірила, що я повернуся додому.
Я у них єдина донька, і у нас є великий будинок, в який батьки вклали багато грошей. Вони сподівалися, що я вийду заміж і приведу зятя додому, але я там не бачила перспектив для себе, тому відразу маму попередила, що я не планую жити вдома.
Перші кілька днів в селі я просто проспала, мені був потрібен сон. А потім я пішла в хату свого дідуся, яка відколи його не стало, стояла просто зачинена.
В будинку було доволі холодно, я стала озиратися довкола. Ось фото, на якому бабуся з дідусем такі молоді і щасливі! А ось дерев’яна шкатулка, яку дідусь сам зробив своїми руками. А ось бабусині вишивки, які наче говорять до мене її словами.
“Все буде добре, донечко. Дорога людини терниста і заплутана, як ці нитки у вишивці. Та в підсумку виходить витвір мистецтва. Бог краще знає, що робить, а ти просто довірся йому”, – любила повторювати мені бабуся.
Раптом двері відчинилися, і в хату хтось увійшов.
– Оксано, ти? Не сподівався я тебе тут побачити, думав, то твоя мама прийшла. Але я дуже радий, – зашарівся Сергій, мій колишній однокласник.
В дитинстві ми з ним дружили, часто і в ліс ходили разом, і на річку – у нас тут дуже красива місцина. Але потім я поїхала з села, і наші дороги розійшлися.
Сергій відразу запропонував прогулятися трохи, а по дорозі я і сама не зчулася, як про все йому розповіла. На хвилинку мені навіть здалося, що Сергій зрадів, коли почув, що я розійшлася з своїм чоловіком.
Та мені не здалося, бо в кінці вечора Сергій зізнався мені, що любить мене ще зі школи, і що дуже хотів би, щоб я залишилася вдома.
Час минав непомітно, за ті три тижні, які я провела в селі, ми з Сергієм дуже зблизилися. Він сказав, що як тільки я розлучуся з своїм чоловіком, він відразу поведе мене в РАЦС, бо цього разу він не має наміру мене втрачати.
Ми з Сергієм поїхали в місто, щоб забрати з моєї старої квартири ще деякі речі. Випадково ми там зіткнулися з Артемом. Виявляється, він передумав розлучатися і був дуже незадоволений тим, що побачив мене не одну.
– Як ти могла забути мене так швидко? А як же наш шлюб? Як же наші плани? – став він мене картати.
А я спокійно йому відповіла його ж словами:
– Тепер у мене інші плани. Зрозумій, так буває, час іде і люди міняються.
Не розкидаймося словами, думаймо, що ми говоримо, особливо тим людям, які є близькими і рідними, бо все може неочікувано повернутися бумерангом.