Я сиділа в кухні, крутячи в руках чашку з холодною кавою. За вікном вже почало сутеніти, а в голові крутилися слова, які Ярослав сказав мені ще вранці.
— П’ята дитина — це благословення. Подумай сама, Настю, в нас чотири доньки. Але ж потрібен син. Хто наш рід продовжить? — голос Ярослава був твердим, наче це вже вирішено.
— Ярославе, але ж ти знаєш, як мені було важко з молодшими. Вони ж двійнята. Це була моя межа, я тоді ледь з глузду не з’їхала. Чому ти цього не розумієш? — відповіла я, намагаючись зберегти спокій.
Його очі звузилися. Ярослав підвівся, сперся руками на стіл і вимовив слова, які пройняли мене наскрізь:
— Якщо ти не хочеш народжувати, значить, ти не поважаєш ні мене, ні нашої сім’ї. Моя мама права — це мій обов’язок перед родом. І якщо ти цього не розумієш, ми, мабуть, не зможемо жити разом.
Слова прозвучали як вирок.
Я закусила губу, стримуючи сльози. Розмову продовжила його мама, що з’явилася наче з нізвідки:
— Насте, син правильно каже. Чотири дівчини — це добре, але син потрібен. Ми ж не якісь городські, які лише про себе думають. Жінка створена для сім’ї, а не для того, щоб себе реалізувати.
Мені хотілося крикнути, сказати, що я — не машина для народження дітей. Що я вже віддала їм усе: свою молодість, сили, здоров’я. Але я тільки зітхнула:
— Я більше не хочу дітей. І це остаточне рішення.
Я сиділа в кімнаті, де старші доньки малювали свої казкові світи. Вони завжди вміли мене заспокоїти своєю простотою і безпосередністю.
Молодші бігали довкола, сміючись. Я дивилася на них і відчувала, що зроблю все, щоб вони мали щасливе дитинство.
Ввечері, коли діти вже спали, я довго сиділа перед ноутбуком, дивлячись на вакансію, яку мені нещодавно запропонували: віддалена робота, хороша зарплата, можливість бути поруч із дітьми, але водночас робити щось для себе.
Ярослав знову підійшов, уже спокійніший.
— Ти так і не передумала?
Я повільно повернула голову.
— Ні, Ярославе. Четверо дітей — це моя межа. І ти це знаєш. Якщо ти не можеш прийняти мене такою, якою я є, значить, нам дійсно краще розійтися.
Його очі стали холодними.
— Тоді ми дійсно не пара.
Це було півтора роки тому.
Ми з Ярославом офіційно розлучилися. Було важко, але я більше не відчувала того гніту, який лежав на мені роками. Я почала працювати. Старші доньки допомагають мені з молодшими, а я вперше за довгий час відчуваю, що живу.
Так, іноді було і є важко. Інколи я плакала, інколи сумувала. Але щоразу, дивлячись на своїх дівчаток, я розуміла, що зробила правильний вибір.
Це мій шлях. І тепер я вільна обирати, куди йти далі.
Фото – авторське.