Я дивлюся, як мій чоловік Тарас любується нашим 21-річним сином-красенем, і в мене душа стискається від докорів сумління, адже я весь 21 рік ношу в собі цю таємницю.
Чоловік мене обожнює навіть через багато років шлюбу і завжди казав, що пишається тим, що наш Артем схожий більше на мене, особливо в дитинстві взагалі був моєю копією.
Всі два десятиліття нашого спільного життя чоловік щиро вважає, що виховав доброго і порядного сина. А я ж уже до заміжжя знала, що дитина моя – від іншого.
В чому моя совість абсолютно чиста – я дуже любила Тараса. І це було взаємно. Тому я вирішила промовчати і сказати, що скоро він стане батьком.
Озираюся назад і згадую, як все сталося. До одруження з Тарасом між нами часто виникали суперечки і непорозуміння, навіть попри сильні почуття. Юність, максималізм, не бажання поступатися і йти на компроміси – і ось ми вже тиждень не розмовляємо чи я поїхала в рідне містечко до батьків.
Так було й того разу – я приїхала до батьків після суперечки з коханим. І в той вечір я оступилася. Ми тоді посиліли з подругою, а потім я випадково зустрілася біля кафе зі своїм першим коханням. він якраз на той момент розійшовся з дівчиною.
Ми розмовляли, згадували шкільні роки, коли дуже подобалися одне одному. Прокинулися разом. Вранці я швидко зібрала речі і поїхала, сказавши Богдану, що збираюся заміж, кохаю нареченого і у нас більше нічого не може бути.
Я дуже переживала, але зізнатися Тарасу не вистачило сил. А потім я дізналася, що при надії. Я точно знала, що дитинка від Богдана.
З Тарасом ми помирилися. Я розповіла про свій стан коханому, і він зрадів. Ми ще не були одружені, але збиралися. А новина, що ми невдовзі станемо батьками, прискорила процес.
Справили скромне, але гарне весілля. А вже за півроку на світ з’явився синочок. Я не знала, що нас чекає попереду, але коли побачила щасливий погляд Тараса, вирішила, що не розповідатиму свою таємницю.
20 років пролетіли швидко. Я раділа, що помилка молодості подарувала мені сина, і що я зберегла все потай від чоловіка. З нього вийшов найкращий у світі батько та чоловік. Якби я не втрималася і зізналася, то цього могло б не бути. нам з Тарасом Бог дітей більше не дав.
Наш хлопчик виріс порядною людиною, закінчив школу, навчається на останньому курсі університету, є дівчина. А ми не можемо натішитися його успіхами.
Життя не було легким і безтурботним. Чоловік цілодобово був на роботі, а вдома намагався по максимуму проводити час з дитиною, допомагати мені.
У 42 роки у Тараса різко погіршилося самопочуття, вже два роки він майже лежачий, а я його доглядаю. Ми з сином оточили його турботою і любов’ю. Але фахівці розводять руками – кожної миті може статися невиправне.
І ось я думаю, поки Тарас ще з нами і я маю шанс це зробити – сказати йому, чи ні? Чи маю я моральне право так і не повідомити йому, що не він батько Артема?
Совість не дає спати ночами. Минулого назад не повернеш, і ніколи мені не буде прощення, але я ні про що не шкодую – Артем прекрасний молодий чоловік і чудовий син для нас обох, наша радість і гордість.
З іншого боку, чоловік мабуть має право знати правду. Чи залишити все як є, і жити далі? Що б ви могли порадити?
Фото – авторське.