Коли я понад 20 років працювала в Іспанії і все висилала додому доньці, я вважала, що роблю все правильно, адже ми рідні люди, і зараз я своїй дитині допоможу, а потім вона мене в старості догляне.
Оленка моя і справді завжди дуже добре до мене ставилася, я їй майже щодня дзвонила, ми могли годинами спілкуватися, я їй розповідала про своє життя в Іспанії, а вона мені про свої справи. Дочка була дуже близькою зі мною, я їй довіряла, як собі, тому в першу чергу я про неї подбала, а потім вже і про себе.
10 років тому Оленка вийшла заміж, я встигла вже до того часу квартиру купити, тому приїхала і на весіллі з гордістю вручила молодятам ключі від новенького житла.
За щастя доньки я раділа, і коли через два роки вона попросила мене допомогти їм придбати машину, я ні на хвилинку не задумувалася, а дала їм 12 тисяч євро. Я сама ніколи не мала машини, то думаю, хай хоч діти мають, я ж для цього і поїхала, щоб Оленці допомогти.
Само собою, що весь цей час я висилала доньці і гроші, і продукти, і одяг купувала. А коли народилися онуки, то я всю свою зарплату доньці висилала, щоб вони могли добре жити і ні в чому собі не відмовляти.
Останні три роки за кордоном я вже не так розкидалася грошима, а складала їх, бо розуміла, що 20 років пролетіло, я вже на пенсії, а про себе я не подбала – моя хата в селі так і залишилася без ремонту, навіть зручностей в домі немає.
– Оленко, – якось зателефонувала я своїй доньці. – Я тут грошей трохи підскладала, можеш мені допомогти з ремонтом в селі.
– А я тут до чого, мамо? Ми з чоловіком на роботі працюємо, у нас часу немає. Найми бригаду майстрів, і роби свої ремонти, – заявила мені донька.
Я розуміла, що довіряти гроші чужим людям, щоб вони самі все контролювали, це дещо ризиковано. Але донька навідріз відмовилася допомогти мені у цій справі, тому мені довелося знайти хлопців-будівельників.
Домовлялася я по телефону з Іваном, який назвався бригадиром. Потім я вже йому всі гроші висилала, а він в зошит писав всі витрати, щоб мати звіт переді мною.
Коли все було готово, я приїхала додому приймати роботу, і нарешті, познайомилася я з цим Іваном. І вийшло так, що ми з ним сподобали собі одне одного.
Іван мій ровесник, вдівець. Я теж давно розлучена. Він має дорослу доньку, біля якої живе. А в мене тепер, виходить, є свій будинок, в якому я мала б жити сама.
Треба визнати, що Іван все до ладу зробив, мені все дуже сподобалося. І по звітах бачу, що наче ніде мене не надурив. Він виглядає доволі чесною і справедливою людиною.
Ми вже люди у віці, довго тягнути не стали. Поговорили, і вирішили, що будем сходитися і жити разом. У мене. Але я наполягла на тому, щоб ми розписалися, бо я живу в селі і мені зайвих поголосків не треба.
Іван теж не мав нічого проти. Він як і я вважає, що треба розписатися і жити як чоловік і дружина.
Та порадіти я не встигла, бо коли моя донька дізналася, що я надумала заміж виходити, то влаштувала мені таку сцену, що я вже й не знаю, як мені бути.
– Він тебе обкрадав, все в тридорого в той зошит писав, а тепер вирішив, що цього замало, і він весь будинок хоче забрати. Мамо, про що ти думаєш? – картає мене дочка.
Олена так мені і заявила, що якщо я заміж вийду, або навіть просто приведу Івана до себе на все готове, то вона мене і знати не хоче.
– Ти хочеш чужому чоловікові віддати більше, ніж рідній доньці? – плаче Оленка.
А хіба я їй мало дала? Квартира, машина, багато років повне фінансове забезпечення. Невже я не варта того, щоб хоч на старість пожити так, як я хочу? Іван мені подобається як людина, я йому вірю, і вважаю, що він мене не скривдить.
От навіщо Олені моїй все так псувати? Чому вона така невдячна, і не може змиритися з тим, що я теж людина, і теж прагну тепла і щастя?
Що мені тепер робити?