Мені настільки не щастило з особистим життям, що в один момент я здалася і вирішила, що щастя і сімейне життя – це не для мене, і мені просто треба з цим змиритися.
Всі мої подруги давно були заміжніми і водили дітей хто в садочок, а хто в перший клас, а я ходила все одна. І коли я вже зовсім опустила руки, я зустріла Віталія. Він був наче принц з моїх мрій, вмів гарно говорити, от і закрутив мені голову.
Я закохалася, подумала, що це мені винагорода за моє довге чекання, я була дуже щасливою і опам’яталася лише тоді, коли зрозуміла, що чекаю дитину.
Я уявляла, як коханий зрадіє, але коли я сповістила йому цю новину, він сказав, що йому треба подумати, а через кілька днів він поїхав з міста. Виявилося, що Віталій не був готовий взяти на себе відповідальність за мене і дитину, тому просто втік, не залишивши мені ні адреси, ні надії.
Я була розгублена, просто не знала, що мені тепер робити. Але я вирішила народжувати, а далі будь що буде. Так у мене з’явилася донечка Мартуся.
Мене тоді дуже підтримала моя мама, я навіть не уявляю, як би я впоралася без її підтримки. Ми з дитиною переїхали до неї, мама навіть з роботи розрахувалася, щоб сидіти з онукою. А я тим часом навпаки – повернулася роботу, адже зарплата у мене була більшою, ніж у мами.
Після всього, що зі мною сталося, я про заміжжя вже й зовсім і не думала, але у долі був свій план. Якось до нас на роботу завітали наші колеги з суміжної фірми, серед них був і Олександр. Я відразу звернула на нього увагу, бо він відрізнявся від усіх і своїми манерами, і я би навіть сказала, зовнішньою красою.
Він теж звернув на мене увагу, тим паче, що ми вдвох мали вирішити одну проблему. Ми багато спілкувалися по роботі, а потім наше спілкування переросло у щось більше.
Олександр мені дуже подобався, я вважала його ідеальним чоловіком, закохалася я у нього так сильно, що життя собі без нього не уявляла. З його сторони все було взаємно, тому вже через кілька місяців він зробив мені пропозицію.
Оскільки наші стосунки набрали нових фарб, я наважилася розповісти коханому про свою донечку. І тут Олександр вперше за час нашого спілкування неприємно здивував мене.
Було видно, що звістка про те, що у мене вже є дитина, його дуже засмутила. Він сказав, що одружиться зі мною, але у нього є умова – дитина має залишитися з моєю мамою.
Мама мене підтримала, сказала, що готова ростити мою дитину сама, аби лише я стала нарешті щасливою. Та я не могла так вчинити зі своєю малечею, навіть заради кохання.
Олександр жив в іншому місті, куди ми з ним після одруження повинні були разом переїхати. Але я сказала Олександру, що не можу бути з ним, бо без своєї донечки не уявляю свого життя.
Я розвернулася, і щоб Олександр не побачив моїх сліз, швидко почала йти, але він мене зупинив. Олександр обійняв мене і сказав, що іншої реакції від мене і не чекав.
Виявляється, це була перевірка, яку я пройшла з гідністю. Про мою дитину Олександр знав з самого початку, і він вважає, що якщо я не змогла кинути дитину, то я хороша матір і стану для нього найкращою дружиною.
– То коли ти познайомиш мене і з нашою донечкою? – посміхнувшись, запитав Олександр.
Ми розписалися і втрьох переїхали до Олександра в його великий будинок. Так, мені дуже пощастило, нарешті у мене є повноцінна родина, про яку я так довго мріяла.
Олександр виявився хорошим батьком, він удочерив мою дитину, і дав їй не лише своє прізвище, а ту любов і турботу, про яку я навіть не мріяла.
Нещодавно у нас народився ще й спільний синочок. Я навіть і не думала, що у мене в житті ще все буде так добре.