І ось мама чоловіка покликала нас на Різдво, але я з дітьми не поїду після того, що сталося на Миколая. Хоче Ігор — хай їде сам.
Ми щойно закінчили снідати у день від’їзду, коли свекруха зайшла до кімнати з якимось аркушем у руках. Це був рахунок. Вона піднесла його Ігорю й сказала своїм, начебто дружнім, але насправді дуже холодним тоном:
— Ось, синку. Тут усе пораховано: 7000 гривень продукти, електрика, газ. Щоб ти знав, скільки у мене йде на ваше перебування.
Ігор взяв папірець, пробігся поглядом і кивнув.
— Добре, мамо. Я пізніше все переведу.
Я заклякла.
— Почекайте, це що, жарт? — я не могла повірити своїм вухам.
— Ніякий не жарт, — свекруха подивилася на мене з невдоволенням. — Ти думаєш, накрити стіл на три дні для стількох людей — це безкоштовно? У мене пенсія, якщо що, не гумова.
— Але ж ми ваша родина, — я намагалася говорити спокійно, хоча всередині вже все кипіло. — Ви нас запросили, ми приїхали з дітьми, привезли подарунки, допомагали, чим могли. І тепер ви виставляєте рахунок?
— Так, запросила. Але ж це не означає, що я повинна витрачати всі свої гроші на ваші забаганки, — вона дивилася на мене так, наче я була винна в усіх її життєвих труднощах.
Ігор, схоже, відчув напруження. Він підняв руки в примирливому жесті:
— Оленко, ну, мамі дійсно важко. Вона ж купувала все для святкового столу.
— Ігоре, ти серйозно зараз? — я не стрималася. — Ми приїхали до твоєї мами, щоб разом відсвяткувати, а не як в готель з оплатою рахунків.
— Та заспокойся ти, — буркнув він, потираючи скроні. — Це ж нормально, допомогти мамі.
— Нормально? — мій голос затремтів. — А може, я тоді теж вам виставлю рахунок за те, що готую вдома кожен день? За дітей, за прибирання, за все? Це теж буде нормально?
— Не перебільшуй, Олено, — відказала свекруха. — Я ж не прошу у вас кілька десятків тисяч, а всього 7 000 гривень, лише покрити витрати.
Діти, які саме гралися у кутку, зупинилися й напружено дивилися на нас. Я зрозуміла, що суперечка зайшла надто далеко.
— Знаєте що, Тамаро Олександрівно, — я встала і подивилася їй прямо в очі. — Якщо ви так ставитеся до гостей, тим більше до рідних людей, то я більше не бачу сенсу приїжджати. І дітей я в таку атмосферу теж більше не привезу.
Свекруха мовчала, але її обличчя посуворішало. Ігор теж нічого не сказав, лише зітхнув і відвів погляд.
Коли ми їхали додому, настрій в машині був гнітючим. Ігор весь час мовчав, а я відчувала, як зростає дистанція між нами.
— Оленко, ти ж розумієш, що мама не мала нічого поганого на увазі, — нарешті заговорив він.
— Ігоре, вона виставила нам рахунок за свято. Це не нормально, і ти це прекрасно розумієш.
— Але ж їй важко!
— Важко? — я ледве стримувала емоції. — А мені, як думаєш, легко? Чи я маю постійно терпіти її якісь фокуси?
Розмова так і не завершилася. Тепер, коли Тамара Олександрівна покликала нас на Різдво, я вирішила: я не поїду. І дітей не повезу. Хай Ігор сам вирішує, що для нього важливіше: підтримувати мамині правила чи свою сім’ю.
А ви якої думки про вчинок моєї свекрухи? Чи це дійсно нормально і я перебільшую?
Фото – авторське.