Дочка кожного разу коли мене відвідувала, несла з собою торби, тому я й не здивувалася, коли в четвер Тетянка зайшла з великим пакетом і не одним.
– Мамо, я бачила ще минулого року, що твої чоботи потрібно вже викинути на смітник. То ж, тримай і носи з задоволенням, – сказала мені Тетянка простягаючи красивий пакет на якому було щось написано не нашими літерами.
– Доню, напевне ж дорогі. В тебе ж сім’я і є на кого тратитися. Я б ці в ремонт здала і ще б одну зиму проскакала якось, – відповіла я дочці, хоча в глибині душі я так зраділа, що словами не описати.
Я живу одна і на одну пенсію. Але моя старша дочка, як би важко в неї самої не було, завжди мені допомагає.
Тетянка, відколи я пішла на заслужений відпочинок, оплачує всі комунальні послуги. Також вона два рази в тиждень привозить мені необхідні продукти. Я свою пенсію майже не трачу. Як я люблю казати, відкладаю на чорний день.
Тетяні також не легко. В них з чоловіком син і квартира в іпотеці вже дев’ятий рік. Вони оформили на двадцять років, але працюють не покладаючи рук, щоб виплати швидше.
Тому те, що Тетянка мені допомагає, я дуже і дуже ціную.
Свого часу, коли Артемко був маленьким, я часто допомагала сім’ї дочки, ну а тепер настав час трохи допомагати і мені. Нічого ж не поробиш, таке наше життя.
Я знаю що таке допомагати і присвячувати життя комусь. Спершу я майже п’ять років доглядала за своєю мамою, яка була лежачою, а потім і за чоловіком. Випробувань в моєму житті було не мало.
Окрім Тетянки в нас з чоловіком є ще одна дочка – Людмила. І хоч виховували ми їх однаково, та по характеру вони дуже різні.
Тетянка дуже добродушна людина, вона з себе сорочку зніме і віддасть тому, хто її потребує більше. Людмила ж така, що і снігу взимку в неї не випросиш.
З чоловіком Люда виховує четверо дітей. На ці гроші вони і живуть. Зять десь ходить на роботу, але я навіть за ним не встигаю, бо з одної переходить на іншу. Ніде він довго не затримується.
Люда ж ніде не працює, вона виховує дітей. Онуки мої вічно не доглянуті. Я, щоб Тетянка не знала і не бачила, з її допомоги врізаю і для них.
Людмила часто приходить саме тоді, як перед тим в мене була Таня. Знає вона добре, що можна буде собі щось з холодильника забрати.
Я нічого не кажу, бо це ж діти їм їсти потрібно, а мені скільки там треба.
Але з тими чоботами якось вийшло неприємно.
– Ооо, мам, а в тебе обновки, – сказала мені Люда приміряючи біля шафи мої чоботи.
– Та вони якраз на мене. Шкіряні, нога потіти не буде. В тебе ж є, минулорічні. Вони ж ще хороші. Ти ж не проти, якщо я їх собі заберу. Я молода, мені більше треба.
Ви знаєте, я вперше в житті так повелась з дочкою.
– Не чіпай і положи в коробку. Це моє взуття, а тобі якщо треба, то або ж йди сама на роботу, або ж мужинька свого проганяй. Хватить на шиї сестри сидіти. Тетяні також важко, але вона про маму ніколи не забуває, на відміну від тебе, Людмило. Ти лише з користі мене провідуєш.
Людмила пішла ніби як ображена. А я сіла на стілець і так мені не добре стало.
Тепер так собі думаю, може вона й права. Старі чоботи я ще не викинула. Може, підлатати, а нові дочці віддати. Люда молода, їй потрібніше. Я розгублена… Що робити?
Автор – Карамелька