Генералісимус Суворов в історії та символічному просторі України
Ким є Алєксандр Суворов для пересічного росіянина? У російській версії Вікіпедії читаємо (переклад автора): «А. В. Суворов (1730–1800) — російський полководець, засновник російської військової теорії, національний герой Росії; князь, генералісимус, генерал-фельдмаршал, генерал-фельдмаршал Священної Римської імперії, великий маршал військ п’ємонтських, кавалер усіх російських орденів свого часу, якими нагороджувалися чоловіки, а також семи іноземних. За всю свою кар’єру полководця не програв жодної битви…».
Про це пише Файна Сторінка із посиланням на Тиждень.UA
Щоб сповна уявити масштаб величі Суворова в голові росіянина путінської доби, додамо, що з 2005 року Свято-Тихоновський гуманітарний університет провадить роботу зі збору матеріалів для внесення питання про канонізацію Алєксандра Суворова на розгляд Синодальної комісії з канонізації святих Московського патріархату.
Із росіянами та їхніми почуттями імперської національної гордості все досить логічно. Згаданий вище послужний список російського полководця, який залізом і кров’ю нарощував території, плекав велич Російської імперії та розправлявся з її «недоброхотами», справді гідний подиву. Але ким насправді є Суворов для поляків, українців, білорусів, а також багатьох «інородців», які стали жертвами його воєнних виправ і каральних експедицій?
Каральні експедиції та кримська депортація
У 1769–1770 роках Суворов — командувач бригади, кинутої Петербургом для ліквідації Барської конфедерації, що виступила проти ставленика Єкатєріни II, польського короля Станіслава-Авґуста Понятовського та втручання Російської імперії у внутрішні справи Речі Посполитої. Паралельно він бере участь у придушенні Коліївщини — козацько-селянського повстання на Правобережній Україні 1768—1769-го. За обидві успішні кампанії отримує звання генерал-майора.
Імперія просувається на південь, і Суворов — активний учасник російсько-турецької війни 1768–1774 років. За умовами переможного для Російської імперії Кючук-Кайнарджійського миру, за її ж наполяганням Кримське ханство отримує «незалежність» від Османської імперії: Петербург розігрує таку собі багатоходівочку задля поглинення ханства, останньої перешкоди на шляху до опанування всього Північного Причорномор’я.
У 1769–1770 роках Суворов — командувач бригади, кинутої Петербургом для ліквідації Барської конфедерації, що виступила проти ставленика Єкатєріни II, польського короля Станіслава-Авґуста Понятовського та втручання Російської імперії у внутрішні справи Речі Посполитої. Паралельно він бере участь у придушенні Коліївщини — козацько-селянського повстання на Правобережній Україні 1768—1769-го. За обидві успішні кампанії отримує звання генерал-майора.
Імперія просувається на південь, і Суворов — активний учасник російсько-турецької війни 1768–1774 років. За умовами переможного для Російської імперії Кючук-Кайнарджійського миру, за її ж наполяганням Кримське ханство отримує «незалежність» від Османської імперії: Петербург розігрує таку собі багатоходівочку задля поглинення ханства, останньої перешкоди на шляху до опанування всього Північного Причорномор’я.
1774 рік започатковує стрімкий зворотний відлік знищення кримськотатарської державності, до чого вірний слуга імперії докладеться безпосередньо. Період 1777–1783-го в історії російсько-кримських відносин позначений брутальним втручанням Петербурга у внутрішні справи ханства. У цьому контексті показовою є справа «переселення» кримських християн до Російської імперії під приводом «постійних утисків», що їх зазнавали християни від мусульман.
Різний Суворов. Генералісимус у російській і польській історії — герої-антагоністи
У російській та радянській історіографії поширеним був погляд, згідно з яким російська влада переселяла християнське населення Криму винятково з міркувань його захисту. Так само, як Владімір Путін реалізовує нині агресивну зовнішню політику Російської Федерації на пострадянському просторі, маскуючи її під ширмою «захисту прав російськомовного населення» (яке в його уявленні є нічим іншим, як частиною власне російського народу), імператриця Єкатєріна ІІ репрезентувала себе захисницею християн, які перебували тоді під владою Османської імперії. Насправді ж причини були суто прагматичними. Виведенням християнського населення, яке становило впливову політичну, а ще більше економічну силу, Петербург прагнув цілковито знищити економічно та демографічно знекровлене Кримське ханство. Греки та вірмени, які були залучені до виробничого сектору економіки півострова (ремесла, землеробство, рибальство, торгівля, перевезення суходолом і морем тощо), отримували значно більший прибуток, ніж татари, що займалися натуральним господарством. Відповідно й головні податкові надходження ханська скарбниця отримувала саме від християн. Таким чином, виведення християнського населення з Криму загрожувало економічною кризою на півострові. Водночас кримськими переселенцями планувалося посилити колонізацію Азовської губернії.
23 квітня 1778 року, на Великдень, після літургії в Бахчисарайському Успенському скиті щедро задобрений Петербургом кримський митрополит Ігнатій звернувся до парафіян і закликав їх до богоугодної справи: виходу з Криму під захист христолюбивої імператриці. У відповідь паства небезпідставно запідозрює в духовному панотці російського агента.
Твердження про «добровільний» вихід християн із ханства насправді спростовується тогочасними свідченнями. Скажімо, гезлєвські греки та вірмени подали петицію, у якій відмовлялися покидати півострів: «Ми, підданці Його Світлості (кримського хана Шагін-Ґірея. — Ред.), ним задоволені й від предків наших платимо данину своєму володареві; хоч шаблями нас рубатимуть, та не думаємо ми кудись іти». Противників переселення, незважаючи навіть на прямі погрози з боку російських емісарів, які підбурювали християн до виходу з Криму, було чимало. Частина їх, щоб уникнути насильницького переселення, навіть таємно приймала мусульманство.
Проти переселення були також і мусульмани. Командувач із березня 1778-го Кримського корпусу Алєксандр Суворов, на якого покладалася ця депортаційна акція, у листі від 4 серпня 1778 року писав щодо цього, що «справа йде своєю чергою, тільки б татари, втрачаючи душу з тіла, не заважали». Російську владу не турбував той факт, що вона вкотре порушує домовленості трактату 1774-го, втручаючись у внутрішні справи ханства. Протести російського ж ставленика Шагін-Ґірея, пов’язані з виведенням його підданців, до уваги не бралися. Слуга імперії діяв рішуче, «по-суворовськи», і хана було просто поставлено перед фактом. «Найсвітліша імператриця всеросійська […] з людинолюбія та обов’язку захисту християнського закону всемилостиво зволіває переселити їх до своїх кордонів», — повідомляв 22 липня 1778 року кримському хану Суворов. Ба більше, він висловив сподівання, що Шагін-Ґірей «Найвищій волі покровительки своєї не лише перечити не стане, а й усіляко сприятимете», давши зрозуміти, кому хан має завдячувати своєю владою.
Переселення розпочалося 28 липня, а вже 18 вересня 1778-го Суворов поінформував малоросійського генерал-губернатора фельдмаршала Пєтра Румянцева, що виведення християн із півострова закінчено. Згідно з «Ведомостью о употребленных на выведенных из Крыма и поселившихся в Азовской губернии христиан суммах» із Криму було виведено 30 333 особи, із них 15 812 греків, 13 316 вірмен, 162 волохи, 664 грузини та 379 католиків. На новому місці поселення в азовському степу близько половини кримських переселенців не пережили першої ж зими 1778–1779 років.
Від Кубані до Бреста
У 1782-му Суворов — командувач російського корпусу на Кубані, скерованого на придушення антиханського (читай антиросійського) повстання на Кубані та «примушення до миру» ногайців. Уже за рік Суворов «блискуче» здійснює депортацію залишків (після здійснених ним кількох гібридних воєнно-каральних виправ) ногайської орди — народу, який у XVIII столітті населяв землі Північного Причорномор’я, зокрема й території південних областей сучасної України, — «вглиб імперії».
У квітні 1783 року Російська імперія здійснює анексію Кримського ханства, знекровленого постійним втручанням Петербурга та розпалюванням внутрішньополітичних суперечностей. Незадовго до проголошення маніфесту Єкатєріни II про «приєднання» Криму останній кримський хан Шагін-Ґірей зрікається влади на користь Росії в обмін на обіцянку щорічного утримання обсягом 200 тис. руб. та здобуття престолу в одній із персидських провінцій. Утім, справа з перським престолом виявляється досить сумнівною, і вже восени того ж таки року на Суворова покладається справа вислання не зовсім певного Шагін-Ґірея з Тамані до Воронежа…
Неквапливий демонтаж. З подвір’я Київського військового ліцею ім. Івана Богуна монумент Суворова забрали на 28-му році незалежності
Під час наступної російсько-турецької війни 1787–1791-го Суворов за участю «Війська вірних козаків», основу яких становило близько 10 тис. колишніх запорожців, та Бузького козацького війська здобуває для імперії низку стратегічних турецьких фортець на чорноморському узбережжі, зокрема Очаків, Хаджибей, Ізмаїл.
У 1794 році очолюваний Суворовим російський каральний корпус придушує польське визвольне повстання на чолі з Тадеушем Костюшком, якого білоруси вважають своїм національним героєм. На той час уже князь отримує за це фельдмаршальський жезл, діамантовий бант на капелюх (за взяття Крупчіц та Бреста) і володіння Кобринський ключ із сімома тисячами кріпосних душ.
У радянській міфології
З «героїчного» пантеону Російської імперії глорифікована історична постать Алєксандра Суворова була успадкована радянською пропагандою під час Другої світової війни. У час важких поразок від Вермахту та відступу Червоної армії до річок Дону та Волги для піднесення бойового духу командирів радянське керівництво в червні 1942-го ухвалило рішення про створення спеціальних «полководницьких» орденів. Їхнє заснування відбулося на другий день після підписання відомого наказу Верховного Головнокомандувача № 227 від 28 липня 1942 року «Ні кроку назад!». Указом Президії Верховної Ради СРСР 29 липня було засновано орден Алєксандра Суворова — один із трьох спеціальних «полководницьких» орденів (разом з орденами Кутузова та Алєксандра Нєвского), яким нагороджували виключно «командирів Червоної армії за видатні успіхи у справі управління військами, відмінну організацію бойових операцій та проявлені при цьому рішучість і наполегливість у їхньому проведенні, у результаті чого була досягнута перемога в боях за Батьківщину у Вітчизняній війні». Цікаво, що знаком № 1 ордена Алєксандра Суворова І ступеня був нагороджений представник Ставки Верховного Головнокомандування маршал Радянського Союзу Ґєорґій Жуков, на честь якого днями всупереч чинному законодавству Харківська міська рада перейменувала проспект Петра Григоренка…
Відповідно до постанови Ради народних комісарів СРСР № 901 від 21 серпня 1943-го «Про невідкладні заходи з відновлення господарства в районах, звільнених від німецької окупації» були створені спеціалізовані військові училища, що названі на честь Алєксандра Суворова «суворовськими». Фактично це було відродження та успадкування традицій військово-навчальних закладів «кадетського» типу Російської імперії. Не дивно, що імперські традиції навчально-військових закладів «суворовського»/«кадетського» типу відновлено й у сучасній Російській Федерації, де в системі Міністерства освіти РФ, Міністерства оборони РФ та Федеральної служби безпеки РФ функціонує їхня широка мережа з метою підготовки «несовершеннолетних граждан к служению Отечеству на гражданском и военном поприще».
Чужий культ в Україні
Після закінчення Другої світової війни в Україні відбувається активна меморіалізація російського полководця. 1947-го, коли в СРСР відзначалася 30-та річниця жовтневого перевороту, були відкриті музеї Алєксандра Суворова в Тиманівці Тульчинського району Вінницької області та Ізмаїлі Одеської області (причому останній — 7 листопада, у «червоний день календаря»). За 10 років потому, 1957-го, засновано музей Суворова в Очакові Миколаївської області. Показово в контексті мети та масштабів маркування символічного простору, що з шести суворовських музеїв, відкритих свого часу на території колишнього СРСР, лише два розташовані в Російській Федерації (у родинному маєтку Суворових у Кончанському-Суворовському Новгородської області та Санкт-Петербурзі), один у Республіці Білорусь (Кобрин) та найбільше — три — в Україні.
Станом на сьогодні в Україні вісім населених пунктів, 290 об’єктів топоніміки, низка сільськогосподарських підприємств, зокрема й у системі Національної академії аграрних наук (!), а також кондитерська компанія названі іменем російського полководця. Алєксандру Суворову встановлено пам’ятники в Севастополі, Херсоні, Миколаєві та Очакові (Миколаївська область), Одесі, Ізмаїлі, Любополі, Макаровому, Петрівці, Суворовому й Трапівці (всі — Одеська область), Тульчині й Тиманівці (Вінницька область), Драбові (Черкаська область), Новій Дачі та Петриківці (Дніпропетровська область), Тарасівці (Кіровоградська область), Чорнухах (Полтавська область), Грушці (Хмельницька область).
25 січня 2019 року було проведено демонтаж пам’ятника Алєксандру Суворову, розташованого перед центральним входом Київського військового ліцею імені Івана Богуна (у 1947–1992-му — Київське суворовське військове училище). Демонтажу передувала низка звернень громадських організацій та понад дворічна бюрократична тяганина, яку змушений був пройти начальник Київського військового ліцею імені Івана Богуна, Герой України, легендарний «Сумрак» генерал-майор Ігор Гордійчук, щоб усе-таки прибрали з території ліцею цей привид імперії та символ «русского мира». Адже зрозуміло, що в умовах агресії Російської Федерації та окупації частини території України глорифікація Суворова, що фактично триває, може щонайменше викликати когнітивний дисонанс у вихованців військових навчально-виховних закладів та сприятиме формуванню негативних стереотипів про українські навчально-військові та виховні традиції.
Історія з демонтажем київського пам’ятника Суворову яскраво засвідчила, що радянські комеморації імперського полководця були досить успішними й сформували привабливий образ російського воєначальника. У генералісимуса в Україні до сьогодні залишається дуже багато адептів та оборонців, вихованих на радянських шкільних підручниках та ідеологічно вірних експозиціях суворовських музеїв, які пошановують канонічний образ Суворова та вважають його замалим не національним героєм України. Серед них представники громадської організації «Кадетська співдружність» колишні випускники-«суворовці», під пильним контролем яких відбувався демонтаж «непереможного за життя полководця» з постаменту. Втім, пієтет «кадетів» до бронзового Суворова був невипадковим: організація домоглася попередньої згоди адміністрації ліцею на передачу статуї колишнього патрона одному з музеїв Швейцарії (як згодом виявилося, приватному, яким опікуються росіяни). У цьому є щось символічно-фантомне. Зрештою, свого часу, 220 років тому, Суворов уже долав Альпи, щоб очистити Швейцарію від французьких військ і придушити Французьку революцію. Власне, за ту кампанію він і отримав звання генералісимуса…
Для Російської Федерації, яка в зовнішньополітичній риториці прагне відродити образ потужного світового гравця та «жандарма Європи», імперська героїка впізнаваного образу Алєксандра Суворова є вкрай затребуваною. Схоже, про зворотний, «не парадний» бік суворовського лику частина українського суспільства або не знає, або ж воліє не згадувати.