Ця думка, що раптом пролунала набатом у голові, потрясла Олега настільки, що він зупинився просто посеред вулиці… Кілька хвилин стояв здивований…
І раптом розсміявся.
«Який же я не розумний! – подумав він. – Це ж так просто і очевидно … Як я раніше цього не зрозумів?
Додому йти перехотілося… Там вона… Олена…
Олег уявив собі їхню традиційну зустріч:
– А, це ти? – кине вона недбало і з незадоволеним виглядом пройде на кухню…, – Роздягайся, будеш вечеряти…
У цьому «вечеряти» Олегу чується зовсім інший сенс… Адже те, що вона тепер готує, неможливо їсти…
Раніше старалася, рецептики збирала, тортики, печиво пекла, салати закручувала, а потім – її як підмінили.
Нормально готувала лише дітям. Вона і тепер подає їм улюблені страви, коли приїжджають у гості.
Для чоловіка старатися перестала. Від слова зовсім. Останні роки Олег мириться з її так званою кулінарією тільки заради того, щоб не сваритися «через нісенітниці»…
Коли терпець закінчується, він кілька днів готує сам: смажить картоплю, рибу, ліпить вареники.
Без докорів, без претензій… Мовчки.
Олені це подобається (так Олегу у всякому разі здається), але вона ніколи не хвалить його за старання. Приймає як належне. Адже могла б дякую сказати і бути хоч трохи лагіднішою…
Колись Олена заворожила його своєю ніжністю, турботливістю.
Через роки дружина стала зовсім іншою.
Важко сказати, коли востаннє вона обіймала чоловіка за власною ініціативою… А раніше, бувало, пригорнеться до нього і застигне… Ніби душу гріє…
Турбота … Раніше від неї ставало так добре, так приємно на душі … Тепер вона теж начебто дбає, але Олегу весь час здається, що вона ніби виконує свою роботу. Набридлу роботу …
Коли вона змінилася? В який момент?
Може, коли він гульбанив? Але це було так давно… Олег вже й забув про свої зугули…
А вона, мабуть, пам’ятає…
Якось про це заговорили, і Олег, який, звичайно, не вважав себе винним (подумаєш, посидів з друзями у кафе!), кинув фразу:
– І не набридло тобі? Навіщо про це згадувати? Адже я нічого поганого не робив…
Олена тоді так на нього подивилася… І відповіла:
– Ну звичайно. Ти ж перебував у нірвані… Де тобі пам’ятати подробиці?
Які подробиці? Вічно вона щось вигадує.
Можливо, вона не може пробачити, що він її з пологового будинку не забрав, коли народився другий син? Ну, так вона повинна розуміти: він відзначав радісну подію з друзями! Так, свято затяглося, але який привід був!
А ці її мовчанки! Щойно – дружина ображається. Говорить лише за необхідністю, відповідає односкладово…
Закриється в кімнаті і вдає, що дуже зайнята… Аби з ним, з Олегом, не спілкуватися…
Хіба він заслуговує на таке? Подумаєш, зауваження зробив! Має право, зрештою! А вона правду слухати не любить… Ображається.
А толку? Все одно рано чи пізно доведеться миритися.
Скільки разів таке було! Місяць до ладу не розмовляють, а діти на поріг – Олену начебто підміняють…
Бігає по хаті, клопочеться, говорить безмовно. І з Олегом теж… Немов у них все чудово…
Навіщо все це? Кого вона обманює?
Життя минає…
До того ж, Олег давно не гульбанить. Працює. І заробляє добре. І на інших жінок не дивиться.
Ось чого, питається, їй не вистачає?
Чому вона так поводиться? Усміхається раз на рік … А така весела була, компанійска…
Невже він настільки їй неприємний?
Навряд чи… Був би неприємний – давно пішла б. Олена – жінка ризикова, незалежна. Не менше Олега заробляє, а то й більше.
Але ж не йде, живе з ним. Через силу, мов обов’язок відбуває. Це одразу видно… Цікаво, що її тримає? Діти давно виросли.
Дивна жінка… Ніколи Олег не міг зрозуміти її до кінця… Хоча спершу намагався… Потім рукою махнув.
Чого напружуватись? Ну подобається їй так жити – нехай живе. Він не заважатиме… Так він одного разу вирішив.
І все-таки: так хочеться нормального життя. Щоб удома – нормальна дружина, яка все розуміє. Щоб зустрічала з радістю, проводила з сумом. Щоб кохала…
А вона – терпить. Не сперечається, не набридає, не свариться. Таке враження, що їй байдуже – є він чи нема його… А якщо є, то Олег підсвідомо відчуває, що заважає їй…
Хіба це нормально? Ну, гульбанив по молодості, з ким не буває? Але ж виправився! Інша давно вже вибачила б і забула…
Тільки не Олена. Вона дуже злопам’ятна. Іноді дивиться на Олега, як на чужого… А він у здогадах губиться: що знову не так, у чому він завинив?
А справа, виявляється, простою була. Вона його не любить!
І можливо: ніколи не кохала!
То він свого часу дивувався: як вона така освічена за нього заміж вийшла? Видно розуміла, що час уже… Засиділася…
«Не здивуюся, – з тремтінням подумав Олег, – що вона мене не просто так обрала. А що? Високий, симпатичний. Мабуть, прикинула, що гарні діти вийдуть… Знаю я її»…
Проте вже темніло… Олег підійшов до хати. У їхніх вікнах світло не світилося.
«І де, питається, її носить?» – майнула в голові тривожна думка.
Увійшов у порожню квартиру… Не встиг роззутися, у двері подзвонили…
– Олег Андрійович, – схвильована сусідка відвела погляд у сторону, – Олену Іванівну швидка забрала… Близько години тому…
Він біг темними вулицями і молився вперше в житті:
– Господи, тільки не це! Як я житиму без неї? Будьласка допоможи! Допоможи їй!
Сльози самі струменіли по обличчю… На душі було хвилююче…
– Якщо з Оленою буде все впорядку, Господи, присягаюсь, я все виправлю! І до церкви піду навіть у монастир, якщо хочеш! Тільки допоможи!
Живу Олену Олег не побачив…
Йому сказали, що дружина не стало ще в машині швидкої.
Кілька днів чоловік жив як у тумані. Не реагував на дітей, друзів, родичів.
Чув їхні голоси наче здалеку… Не розумів, що вони кажуть…
В голові набатом сиділа одна думка: «Прощення не попросив»…
З того часу Олег живе один. Діти кликали до себе – не поїхав.
Він часто буває у храмі неподалік… Саме там йому здається, що Олена десь поруч… І ще йому здається, що навіть стіни тут – його розуміють… Як ніхто…