– Мамо, ти сьогодні до Люби їдь, у неї і заночуєш, – каже мені старша донька по телефону, коли я її набрала і сказала, що маю бажання до неї в гості з ночівлею приїхати.
Та Орися прямо мені сказала, щоб я до них не приїжджала, і мені так прикро від цього стало, що словами не передати. Я була впевнена, що молодша донька її підтримає, і теж не захоче, щоб я до неї їхала, а все тому, що я останній рік їм не висилала грошей.
Я заробітчанка, в Італії я вже 18 років. Поїхала я туди заради дітей, у мене дві доньки підростали, а ми жили настільки бідно, що я не уявляла, що я зможу їм дати.
На чоловіка надії було мало, він ходив на роботу, отримував мінімальну зарплату, і вважав, що більшого нам не треба. “Усі так живуть”, – казав він. “Ми донькам нашим життя дали, красу і розум, а далі нехай вони вже самі рухаються”.
Проте, я на все це мала іншу думку. Мені хотілося дітям допомогти, от тільки я не знала як. Рішення прийшло само собою. Коли нам було по 40 років, мій чоловік пішов від мене до іншої, і від безвиході, я вирішила їхати за кордон на заробітки.
Доньки на той час вже школу закінчили, і я вже за них не хвилювалася, з спокійною душею я подалася за кордон. В мене в пріоритеті було заробити дітям на житло. То я бралася за найважчі роботи, аби швидше на квартиру заробити.
За перші 5 років я купила старшій доньці двокімнатну квартиру, а за наступні 5 років і молодшій таку ж саму. Потім пішли внуки, і я вже не тямилася від щастя, що все так добре, адже мої доньки щасливі, і це головне.
Грошей я їм не шкодувала, все відправляла додому, а доньки вже там ділилися ними. Собі я якщо і залишала 100 євро на дрібні витрати, то мене сумління гризло навіть за це.
Додому я приїжджала рідко, бо не хотіла роботу втрачати, працювала скільки могла. А в минулому році я таки приїхала аж на два місяці, бо втратила роботу. Синьйори, яку я доглядала, не стало, а поки мені підшуковували іншу роботу, я додому поїхала, бо дуже за дітьми і внуками скучила.
Набрала я повні сумки гостинців, щоб мати з чим до дітей в гості приходити. Я коли з села до них в місто їхала, то світилася від щастя. Вони мене теж, наче, радо приймали, і внуки до мене горнулися.
Одного разу я трохи затрималася в місті, і вирішила, що переночую у старшої доньки. Вона нічого не сказала, постелила мені на кухні, у них там диванчик на балконі.
А зранку я пішла, проте по дорозі я зрозуміла, що забула телефон в доньки. А коли я повернулася, то випадково почула розмову старшої доньки з молодшою.
– Приїжджає, ночує тут, наче у нас готель, а мені постіль лише зайвий раз прати, – скаржилася вона сестрі. А та її в слухавку підтримувала, вона теж вважає, що мені нема чого в них залишатися на ніч.
“Приїхала, гроші і подарунки віддала, і додому”, – сміються доньки, не підозрюючи, що я все чую.
А мені так прикро стало, що я слова вимовити не могла. Забрала я той телефон, і поїхала додому, а в автобусі вже дала волю сльозам.
Зайшла я в свою стару хату, де ні ремонту нема, ні води, і думаю собі – а на що я чекаю? Чому я давно не зробила собі порядок з житлом?
От в той день я і зареклася, що більше донькам своїм не дам жодного євро, я буду для себе заробляти, а вони нехай самі про себе дбають.
Рік я їм нічого не давала, то вони до мене через зуби говорили, але продовжували спілкуватися, бо сподівалися, що я ще зміню свою думку. А коли побачили, що ні, то вже навіть говорити зі мною не мають бажання.
Я тепер знову вдома, привезла гостинців для внуків, і думала в когось з доньок пожити, поки ремонт у мене йде, але доньки не захотіли мене у себе приймати, напевно, вони вже забули, за чиї гроші їхні квартири куплені.
На жаль, добро швидко забувається, і те, що я допомагала донькам багато років вже тепер не враховується, бо я перестала бути для них банкоматом.
І хоч мені зараз дуже прикро, та я рада, що все так сталося, бо треба ж мені було про себе почати думати.