– О, Оксано, і ти Степану вирішила свічку запалити 1 листопада. Бачу, ти про нього ніколи не забуваєш, – сказала мені Анна, жіночка з сусідньої вулиці.
– Та я… я випадково. Дивлюсь, такий гарний пам’ятник. Думаю, чий такий, – заплітаючим язиком почала виправдовуватися я.
– Ой, Оксано. Стільки років минуло, а ти досі переховуєшся. Та що казати, Степана скільки років вже на цьому світі немає, як і твого чоловіка. Всім же відомо, що твоя Богданка його дочка. Чи ти думаєш, що про це ніхто й ніколи не здогадувався?
– Вибач, Анно, маю бігти. Мене дочка в автівці чекає, – відповіла я нав’язливій сусідці і наче не своїми ногами пішла з кдадовища.
І мій чоловік і Степан, поховані на одному кладовищі в селі.
Я вже давно живу в місті, дочка допомогла мені придбати квартиру. Але будиночок в селі я не продаю. Коли приїжджаю на поминальні дні, то завжди є куди приїхати, до того ж, будиночок ми з дочкою і зятем підтримуємо у порядку.
Так, Анна правду сказала на кладовищі. Заміжня я була за Андрієм, але все життя кохала свого Степана.
Ось і зараз, на поминальний день 1 листопада, коли в нас йдуть на місце спочинку і запалюють свічечки, я приїхала в село, а точніше, мене привезла дочка.
Ми пройшлися по всіх рідних, запалили свічечки, помолилися.
– Донечко, ти йди вже до автівки, а я тебе дожену, – сказала я Богданці.
В моєму пакеті була ще одна лампадка, і призначена вона для найдорожчої людини, яку я тільки знала, Степана. І так, він батько моєї Богданки…
Заміж за Андрія я вийшла лише через те, що так хотіли батьки. Тато і чути нічого не хотів про Степана, бо він бідний, як вош печена. А ось Андрій, з впливової родини, батьки завжди його біля “керівництва” крутилися. В селі їх хата була найгарніша. Ось тому мене ніхто й не слухав. Моє слово нічого не вартувало.
Ми з Андрієм відгуляли весілля, а Степан ще довгий час холостякував.
З чоловіком в нас не виходило з дітками, але ви знаєте, я і не хотіла. Дуже черствим був Андрій, у всьому мене дорікав, а головним було те, що я з бідної сім’ї, і якби не він, то б пропала я в дівках, бо хто б мене таку взяв.
Щоб хоч якусь мати радість у житті, ми потайки почали зустрічатися зі Степаном.
Кожну зустріч з тим чоловіком я пам’ятаю до сьогодні і в деталях, хоч я вже на пенсії і насолоджуюся внучатами, яких в мене троє.
Так, ви правильно зрозуміли, від цих зустрічей на світ з’явилася моя Богом дана дитинка – Богданка.
Ніхто, ніхто не мав здогадатися, що вона не рідна Андрію, бо було б мені “на горіхи”.
Спільних дітей в нас з Андрієм не було і це на щастя. До Богданки він ставився добре. Я думаю, що він до останнього вважав, що вона його донька. А там, хто його знає.
Степан же згодом одружився. В них з дружиною народилися два хлопці близнюки. Але через деякий час вони розбіглися. Степан так і залишався жити в селі. Ми бачилися час від часу, але або в магазині, або ж просто на вулиці.
Він питав про Богданку і кожного разу наголошував, що кохає лише мене і що це на вічність.
– Ти завжди будеш в моєму серці, просто це знай!
Я і знала, бо це відчувалося в кожному його погляді, кожному його дотику.
Про розлучення я й не думала.
В той час мене б засудили. Та й суворий батько до останнього, навіть вже будучи заміжньою, мене контролював.
Першим не стало мого чоловіка, а за півтора року і коханого Степана.
Ми не були разом, але це не заважало нам одне одного кохати.
А плід нашого кохання – наша Богданка, найкраща донечка на всій планеті Земля.
З розмови Анни на кладовищі я зрозуміла, що від людей таки нічого не приховаєш. Може всі і знають, а може й Андрій знав. Тільки я цього вже не дізнаюся.
Але тепер мені нічого переховуватися. Я кожного разу несу особливу свічечку для коханого Степана. Він моя перша і єдина любов…
Автор – Карамелька