Коли я зустріла Ореста, здавалося, що це той самий казковий принц, якого я чекала все життя. Тільки сільський. Високий, сильний, з чарівною посмішкою, він буквально зачарував мене. Ми познайомилися в компанії друзів під час відпочинку в Карпатах.
Його розповіді про життя в селі здавалися такими романтичними: свіже повітря, мальовничі пейзажі, затишна хата з великим садом.
Орест був гордий своїм корінням і мріяв продовжити справу батьків. Я закохалася в нього до безтями. Через три місяці він зробив мені пропозицію, і я, не роздумуючи, погодилася.
Ми одружилися, і я переїхала до його рідного села, куди він завжди повертався після роботи в місті. Будинок Ореста стояв на пагорбі, і виглядав досить мило зовні: великий, з дерев’яними віконницями, садом, де росли яблуні й вишні.
Але коли я переступила поріг, мене охопив легкий розпач. У хаті не було ні ванної кімнати, ні водогону. Замість зручностей — дерев’яна будка в кінці городу.
— А де вода? — запитала я, сподіваючись, що це якесь непорозуміння.
— У криниці, — Орест усміхнувся, ніби це найзвичайніша річ у світі. — Тут так завжди було. Вода чиста, смачна.
Я подумала: “Ну, добре, звикну. Це ж любов.” Але це було лише початком.
Уже першого ранку я зрозуміла, що життя в селі — не для мене. О 5:00 я прокинулася від гучного стукоту у двері. Це була свекруха.
— Уставай, доню, час до корів! — сказала вона, наче ми з нею домовлялися про спільну ранкову зміну.
— До корів? Але ще ж ніч, — пробелькотіла я, не розуміючи, що відбувається.
— У нас в селі так: хто рано встає, той більше зробить, — пояснила вона.
Наступні години я провела в корівнику, намагаючись тримати себе в руках, коли одна з корів випадково бризнула мені чимось прямо на обличчя. Орест сміявся й казав, що я “молодець, майже сільська”.
Їжа в цій сім’ї була окремим випробуванням. Сніданки складалися з борщу, сала, яєчні на шкварках і такої кількості хліба, якої я б не з’їла за місяць у місті.
— Чому ти нічого не їси? — допитувався Орест, дивлячись, як я жую млинці зі шкварками.
— Це, як би тобі пояснити, дуже ситно. Я ще не звикла, — відповідала я, намагаючись уникнути тарілки з домашнім ковбасним рулетом.
До вечора мені ставало ще гірше. На вечерю подавали смажену картоплю з яйцями й жирними котлетами. Після такого меню я мріяла тільки про салат із зеленню або йогурт.
— У нас у селі чоловік не буде їсти траву, — сказала свекруха, коли я натякнула, що хочу легшої їжі.
Одного разу свекор вирішив навчити мене косити траву. Він дав мені важку косу й підбадьорив:
— У тебе це добре вийде! Міські теж люди.
Я стояла на краю лугу й намагалася зрозуміти, як управлятися з цим знаряддям. У результаті моя спроба закінчилася порваною спідницею, трьома подряпинами і сміхом свекра, який повторював:
— Ну, панно, ти точно з міста!
Я ще місяць намагалася вписатися в їхній ритм. Я носила воду з криниці, прала на руках, вставала вдосвіта, навіть навчилася чистити корівник. Але з кожним днем моя любов до Ореста не те щоб зникала, але ховалася за втомою і роздратуванням.
— Оресте, — сказала я одного вечора, сидячи на лаві біля хати. — Я не можу більше так жити. Я пробувала, але мені важко. Я люблю тебе, але це не моє життя.
Він мовчав, а потім сказав:
— Я знаю, що ти не звикла. Але я не можу залишити батьків. Це наш дім.
І ось вже кілька ночей я лежала, дивлячись на дерев’яні балки стелі, і розумію: ми не зможемо жити разом. Моє місце в місті, де є вода, ванна, легка їжа і свобода вставати о восьмій ранку.
Але як мені наважитися сказати про це чоловіку і свекрам? Як зібрала речі і зробити те, що неминуче? Зараз я чітко усвідомлюю: іноді кохання не перемагає все, особливо якщо у вас різні світи. І це якраз цей випадок.
Скоро знов 5-та ранку і пора до корів.
Фото – авторське, ілюстративне