– Ну, що може бути хорошого в комуналці? Нічого! – бідкається Валентина Іванівна.
– Тоді навіщо ти погодилася? Дорослі діти мають самостійно вирішувати свої проблеми. Та й зараз ще не пізно все виправити. Нехай з’їжджають на орендовану квартиру. Я б не змогла так жити. Ні в “дамську кімнату”, ні у ванну вчасно не потрапиш. Ще й новонароджена дитина вічно вередує.
Проте Валентина Іванівна не може прогнати сина з невісткою надвір. Справа в тому, що Борису належить половина квартири, тому він має повне право там жити зі своєю родиною. Жодного обміну поки жінка не розглядає.
– Можливо, я з іпотекою впоралася б, якби ми розміняли квартиру. Мені лише 53 роки, та й робота хороша. Але гадаю, поки невістка в декреті, діти точно не зможуть виплачувати щомісячні платежі. Тим більше їм з дитиною потрібна як мінімум двійка, – зітхає жінка.
Валентині Іванівні було 28 років, коли вона привела на світ сина. А через три роки не стало чоловіка, тому довелося самотужки ставити на ноги сина. Квартира, в якій вони жили, належала свекрусі.
Раніше жінку це не напружувало. Адже вона навіть не знала, що так сумно закінчиться їхній подружній союз. А виходить, що після відходу чоловіка вона залишилася з дитиною на руках та без даху над головою.
– Свекруха переписала все майно на молодшого сина, щоб онукові нічого не дісталося. Вона ж не любила ні мене, ні Бориса. Вона навіть не хотіла спілкуватися з рідним онуком після відходу старшого сина, – знизує плечима Валентина Іванівна.
Жінці довелося повертатись до батьків. Мати нічого не мала проти. Як кажуть, у тісноті та не в образі.
Єдине, чого боялася мама Валентини Іванівни, це те, що дочка вийде заміж і забере онука. Дуже вже вона любила Бориса.
– Потім у неї виник новий страх. Мовляв, я вийду заміж, а мій новий чоловік не прийме сина. Тоді вона й вирішила частину своєї квартири заповідати Борису, – згадує Валентина Іванівна.
Незважаючи на побоювання матері, заміж Валентина Іванівна не вийшла. Бували романи, але нічим серйозним не закінчувалися. Невдовзі вона змирилася з тим, що буде сама, і зосередилася на материнстві.
Чотири роки тому мати жінки не стало. До цього Борис жив на орендованій квартирі. Він знав, що половина квартири, де живе мати, належить йому, але сидіти в неї на голові не хотів.
– Коли ж Борис одружився і дізнався, що незабаром стане батьком, вони вирішили перебратися до мене. Та й з роботою почалися проблеми, тому іншого вибору вони не мали, – зітхає Валентина Іванівна.
Борис попередив маму, що це на якийсь час. За всім бажанням оренда їм зараз не по кишені. Та й іпотеку не потягнуть, якщо розмінювати квартиру. Він був упевнений, що мама з дружиною уживуться під одним дахом.
– А ми не вживаємось! Ну, зрозуміло, що дві господині на одній кухні згоди не дійдуть. Та й дратують мене вже чужі звички. У ванну щоб потрапити, треба пів години у черзі відстояти. Онук народився – вередує всю ніч. А мені вже хочеться тиші та спокою на старості років. Щодня згадую маму за те, що вона перевернула таку аферу. Добре, що хоч усю квартиру на Бориса не відписала, – посміхається Валентина Іванівна.
– А може, до суду подати? Мені здається, що діти не з’їдуть після декрету. Та й тобі зараз треба вирішувати цю проблему. Через 5 років ніхто вже не схвалить іпотеку, адже ти будеш пенсіонеркою. Про себе треба думати, а не про сина.
І що робити Валентині Іванівні? Накопичень у неї немає, щоб купити ще одну квартиру. А про іпотеку навіть заїкатися лячно, доки у сина маленька дитина. Він і так ледве зводить кінці з кінцями.
Що робити? Як жити?