Я п’ятнадцять років пробула на заробітках в Італії. Поїхала, коли син закінчував школу. Дочка ходила в десятий клас і також потрібні були гроші на репетиторів та й одягнутися діти гарно хотіли. Ми ж з чоловіком хоч і працювали, та тих грошей ні з заду, ні з переду.
Як тільки ми поженилися з Романом, то почали будівництво будинку. Та не простого, замахнулися на двоповерховий, бо ж діти, щоб були свої кімнати, а там, може хтось та й з нами залишиться жити.
Чоловік працював у школі завгоспом, ну я на швейній фабриці шила ковдри та подушки.
Якби не моя двоюрідна сестра, я б не зважилась на ті заробітки. А так, була підтримка, то ж я вирішила спробувати.
Чоловік проти не був. Планувалося як, що я зароблю гроші і ми нарешті закінчимо наш будинок. Ми ж закінчили лише перший поверх, а другий заморозили.
Я потрапила в дуже гарну сім’ю в Італії. Я навіть якщо і їхала на Великдень чи на Різдво додому, то мене просили обов’язково повертатися. Їм подобалось як я готую, прибираю, мені доплачували за додаткову роботу і це не могло не тішити.
Не раз було і таке, що мені сеньйора назад купляла квиток, лиш би я не надумала залишитися в Україні.
На моїх очах виростали їхні діти, а своїх я толком і не бачила. В них свої турботи навчання, зустрічання, орендовані квартири.
За зароблені гроші чоловік закінчував наш будинок, потім положив на подвір’ї бруківку.
Коли, як то кажуть, “остання лампочка” в будинку була вкручена, я хотіла повертатися, але тут діти підключилися. Вони вже спробували міське життя на смак.
– Мам, може хоч одну квартиру на двох купиш?
Але де там одна квартира… Давай я працювати, бо в мене ж ціль, щонайменше по однокімнатній сину і доньці купити, а якщо і вийде, то і двокімнатній.
Дітей я вивчили і дах над головою в них був. Але ви знаєте, навіть після того, як син одружився, я не хотіла бути в Україні. Все в мене були причини повертатися в Італію.
То на весілля гроші треба, то на хрестини. Потім і в дочки те саме.
Але одного дня мені довелося поміняти роботу. Сеньйори, за якою я доглядала, не стало. Зі сльозами на очах ми прощалися з її дітьми. Але вони хотіли мене віддати в “хороші руки”, тому запропонували мене жінці, яка жила в своєму будинку за дві вулиці.
Я пішла до неї на “співбесіду”.
І ви знаєте, розмова з нею змінила мій світогляд.
– А де ти живеш, – спитала вона в мене. – А як діти? Чим займаються?
Щоб багато не говорити я відкрила в телефоні галерею і почала показувати їй фото.
– В тебе в Україні ось такий будинок? Та це ж замок! А діти… в них своє життя! А чоловік? Він же там сам… без тебе… А для чого ти тут? В тебе є все, про що може тільки мріяти в тому житті людина. Тобі давно потрібно було зупинитися з тими заробітками.
За місяць часу я стояла на порозі свого “замку” з чемоданами в руках
Справді, ми живемо може й краще, ніж ті Італійці, але все в гонитві за тими грошима. А найцікавіше і найцінніше – пропускаємо крізь себе.
Живіть тут і зараз. Насолоджуйтесь моментом. І не зволікайте, як я – п’ятнадцять років…
Автор – Карамелька