– Невісточко, курчатко моє, я дуже люблю Гната і Платончика, але після секції я їх до себе на ніч не заберу, – кажу Мілані. – Так, розумію, що ви хочете побути вдвох, але я сьогодні йду до театру. Ні, це не можна скасувати.
Не подумайте, я онуків реально обожнюю, вони тямущі хлопчаки, дуже на сина схожі. Але мені всього 60 з хвостиком, я просто хочу трохи пожити.
Ну, де я те життя бачила? У 20заміж вийшла, чоловік у мене далекобійник був: тиждень вдома — два в дорозі. Жили у гуртожитку у кімнатці 12 квадратів, там і старшого народили, і молодшого, а потім вже тільки квартиру купили
Щоб з хлопчиками своїми бути, у дитячий садок працювати пішла. Потім вони до школи — і я до школи. Цілий день уроки, вечорами зошити, чоловіка вічно немає вдома, батьки і мої, і чоловіка за сотні кілометрів.
Сини підросли, вступили до університету, чоловік об’ївся груш, та й годі. Думала, видихну, але ні: у мами почалася проблеми зі здоров’ям. Перевезла її до себе, 12 років доглядала її, останні роки — лежачу.
І ось мама відпливла на хмаринку, сини одружилися, я вийшла на пенсію, думала: «Ось воно, життя починається!» І тут пішли онуки.
У старшого ось двійнята, їм по 7,5 років. У молодшого сина місяць тому донька народилася. Невістка відразу заявила, що в декреті сидіти не має наміру — буде працювати і будувати кар’єру.
Я зайшла з онукою погратися, а син мені каже:
– Мамо, треба посидіти з малечею пару років, до садка. Не думай, не безкоштовно – за 15 тисяч гривень на місяць. Відмова не приймається!
Ну, а я що? Взяла та й одразу дала зрозуміти, що не згодна, і тут не в грошах справа.
Розклад такий: мені пропонується приходити до 6:30 щоранку приходити до них додому та цілий день бути з онукою, поки в районі 19:00 з роботи не прийдуть син чи невістка.
– Нічого особливого робити не треба: діти сплять майже весь час – вам просто потрібно бути поруч. Ну, обід там можна приготувати або погладити білизну – щоб не нудно було, – це мені невістка каже.
Дивно, що вона від такого легкого життя біжить до офісу працювати по 12 годин, так?
Я дуже рада народженню внучки, проте вважаю, що дітей мають виховувати передусім їхні батьки. Але у нас від жінок на пенсії суспільство ніби чекає, що вони знову вийдуть на роботу – тепер вони мають бути няньками.
Найчастіше праця ця не високо цінується, та й незручно брати з дітей гроші. До того ж бабуся має все робити, але при цьому мовчати, не суперечити батькам малюка і не розводити самодіяльність.
Моя колишня колега, до речі, бере зі свого зятя гроші за сидіння з онукою, і цей варіант абсолютно всіх влаштовує. Ольга нянчить малечу з 8 місяців, поки батьки на роботі, дає їй зять за це щось близько 10 тисяч гривень на місяць плюс оплачує 2 тижні у санаторії щороку.
Усім зручно: батьки мають недорогу, але надійну няню, а колега – надбавку до пенсії. Вона каже, що й безкоштовно сиділа б з малечею, але якщо зять хоче її віддячити таким чином, то чому б і ні?
Ольга запевняє, що щаслива:
“Я не бачила, як росте моя дочка – без чоловіка її народила, і вона місяцями жила у мами моєї. А зараз я так хочу виростити, виховати людину! Хочу бачити, як онука вчиться ходити, говорити, їздити на велосипеді, читати і писати. доньці не додала”.
Чудово, коли людина робить те, що їй подобається. Але не всі бабусі такі як Ольга. І не повинні бути такими.
Так, я не хочу сидіти з онуками навіть за гроші, але не вважаю себе поганою бабусею, бо свою частину любові та турботи онукам і так даю.
Я із задоволенням беру старших онуків Гната і Платона з ночівлею пару разів на місяць, вожу їх на заняття, ходжу з новонародженою онукою гуляти, дарую їм усім подарунки та спілкуватися з дітьми не відмовляюся.
Але цілими днями няньчитися – ні, вибачте. Я вперше за довгий час не тільки працюю безкінечно, а й отримую задоволення від кожного дня і не хочу відмовлятися від свого життя.
Ось, записалася у фітнес-центр на ранкові заняття для жінок 60+, після них одразу там же йду в басейн – і сили з’явилися, і енергія. З подружками ходимо в театри, музеї, їздимо на автобусні екскурсії – скільки навколо всього цікавого!
Двічі на тиждень вечорами до мене учні приходять займатися — я репетиторством підробляю: нехай невеликі, але дуже не зайвий гріш виходить. А ще тричі на тиждень з двійнятами займаюся безкоштовно. І якось так виходить, що моє життя вирує.
А сини з невістками ображаються, що я не ставлю їх на перше місце. Ось Мілана, невістка, надулася на те, що я сьогодні замість театру хлопчаків до себе на ночівлю не взяла, але про такі речі треба якось наперед домовлятися.
Їм, молодим, невтямки, що в мене — за їхніми мірками бабусі — можуть бути свої плани.
Знаю, багато хто згадує, як вони на все літо до бабусь у село їздили, і докоряють нам, сучасним бабусям, що ми надовго онуків не беремо. Але ми й не в селі — це раз, а по-друге, як можна порівнювати те виховання і сучасне?
Діти в селі росли, як трава: поснідають — і весь день на вулиці, забіжать води попити та бутерброд із олією та сіллю зробити — і немає їх знову.
А зараз такий фокус не пройде — з онуками треба займатися: гуляти разом, годувати корисним, розвивайками всякими захоплювати. Це зовсім інше!
Я люблю своїх онуків усіх трьох, але я не нянька і не мама. Хіба від того, що я не хочу бути з онуками з ранку до вечора, я недостатньо хороша бабуся?
Мілана, мама хлопчаків, так і вважає, мовляв, онуки мають бути головними людьми в моєму житті, і заради них можна скасувати і театр, і репетиторство, і поїздку до столиці. Син її ніби підтримує.
Молодші теж чекають, що я буду рада проміняти все на пелюшки, памперси та брязкальця, адже для чого ще мені жити тоді? А я хочу бути онукам бабусею, не брати на себе зайву відповідальність, а просто любити та балувати цих дітей. Хіба я не права?
Які у вас думки з цього приводу? Які бабусі ви особисто? Мені дуже цікаво буде прочитати сторонню думку.
Фото – авторське.