На жаль, що таке бідність – я знаю з самого дитинства. Ми з мамою жили в гуртожитку, в маленькій кімнатці, вона працювала на заводській прохідній, а ввечері брала роботу на дім, як вона називала: кому що підшити, підлатати чи покроїти.
Я не дуже пам’ятаю 90-ті, ну тільки самий їх кінець. Всім тоді було непросто, але допомагала взаємовиручка з сусідами – хто крупу дасть, хто ще щось, загалом, обмінювали все, що могли. Загалом, трималися, як виходило, але навіть в ті часи намагалися один одному не відмовляти ні в чому.
Тата я бачила лише пару разів, не пам’ятаю його зараз. Він нас залишив. Мама навіть на аліменти не подавала – ну що з нього взяти? Він ні копійки ніколи сам не мав.
А тепер я навіть й не знаю, де він. А мама недавно вийшла на пенсію але працює там же – на прохідній за копійки. Гуртожиток вже давно наш знесли та ми отримали при розселенні з нею хорошу двокімнатну квартиру. Маленьку, суміжну, але зате нашу власну. Ох і щасливими ми тобі дули.
Коли я познайомилася з чоловіком, він жив в квартирі зі своїм дідом. Міг би і з батьками в трикімнатній, але йому шкода було свого старенького дідуся: той недужав, а доглядати, крім нього, було не кому – мабуть вже тоді його батьки економили на доглядальниці.
Я захопилася ним тоді – ну треба ж, яка у нього добра душа, за що його і щиро покохала згодом. Ми з майбутньому чоловіком довго зустрічалися, з весіллям не поспішали, ще молоді були. Та дідуся згодом не стало.
З майбутніми свекрами я познайомилася на прощаннях з дідом мого Олеся. Дивно, але мама його навіть не сумувала дуже. В їдальні, де був обід, вона жваво роздавала накази працівницям, говорила довгі тости в пам’ять про дідуся, а потім складала в контейнери недоїдені гостями пиріжки та різні страви.
Мене це так здивувало, що свекри навіть не сумували тоді, навіть на обличчі у них жалю не було. Ніби на прості посиденьки якісь прийшли.
Через пів року після цієї події ми з Олесем одружилися. Весілля у нас було дуже скромне, у моєї мами вдома – в дідовій однокімнатній квартирі, що дісталася чоловіку від нього у спадок, ми тоді робили ремонт. Власноруч!
Саме якраз тоді свекруха піднесла все так, ніби ця квартира і була від неї весільний подарунок нам з її сином. Це як? Квартира дідуся, він її колись сам отримав, сам особисто підписував спадкові документи на користь онука. Її яка тут заслуга його матері? Ну й добре, ми зробили вигляд, що так воно і є. Вони все одно нам нічого не подарували, а мама моя зробила весь весільний стіл і вручила нам гроші в конверті, тоді це була чимала сума, адже вона їх відкладала давно.
Стали ми жити в квартирі чоловіка, точніше його дідуся. Олесь працював у будівельній фірмі електриком. Підрядів тоді було багато і ми ні в чому не мали потреби, та й я працювала в магазині дитячих товарів теж на невеличкій ставці. А згодом дізналася, що чекаю дитя.
При виписці нашого сина, дівчата з мого магазину просто засипали нас дитячими подарунками – від іграшок до одягу. Чоловік купив ліжечко з коляскою. Моя мама сама пошила ковдрочку та подушку.
Свекри ж сказали, що у них гроші на вкладі і нам потрібно трохи почекати з подарунком, хоча б до батьківської зарплати. Подарунка ми так не дочекалися, але і це навіть не прийняли це до уваги, а батьки чоловіка зробили вигляд, наче й нічого не було.
А ось в декреті почалися складнощі. У Олеся на роботі не було підрядів, директор попросив почекати або знайти собі іншу роботу. Олесь, звісно, став шукати відразу, хоча б підробітки якісь, поки на основній роботі все не владнається.
Пішов він тоді працювати без договору, на довіру, але його там зарплату не дали. Ми вже встигли влізти в борги – потрібно було якось їх віддавати. Олесь тоді звернувся до свекрів, знаючи, що у них крім накопичень гроші завжди є, адже вони заощадливі люди. Але ось, що сказала його мама:
“Синку, навіть не звертайся зараз до нас, як би недобре тобі не було! І нам доводилося колись відчувати потребу, і ми з неї викручувалися самі. Я знаю, що ти віддаси нам борг, але це чоловічий обов’язок – хоч по ночах вагони розвантажувати! Так що навіть не просіть – тримайтеся, працюйте, викручуйтеся самі!”
Але чоловік же в борг просив з віддачею! До рідних людей звернувся, причому. Ми обоє з чоловіком були здивовані дуже.
Я тоді відразу подзвонила своїй мамі, вона порозпитувала у своїх колишніх сусідів, зібрали потрібну суму, ми роздали борги та купили собі продукти. А потім у фірмі у чоловіка наче налагодилося все, і Олесь за 2 місяці віддав борг моїй мамі для її сусідів!
А зовсім недавно у нас поламалася пральна машинка, треба купувати нову, адже майстер сказав, що ремонтувати її ще дорожче обійдеться. Спроба друга ще раз звернеться за допомогою до свекрів, щоб розплатиться за 2-3 місяці, теж не увінчалася успіхом. Вони відмовили відразу, навіть з обуренням.
Чоловікові соромно за батьків, я його шкодую. Та я вже тепер поставила собі за ціль більше не звертатися до них, як би складно нам не було. Але й їм я не дам ні копійки, навіть, якщо просити будуть. І на старості років нічим не допоможу. Але хіба я не права? Чи таки від батьків не можна відвертатися, які б вони не були?