Недавно в мене поламався телефон. Я подзвонила сину, пожалілася. Я нічого його не просила, не сміла, бо знаю, що всім зараз важко. Але Іванко в суботу приїхав в село з “подарунком”. – Мамо, беріть, тільки моїй Наді нічого не розказуйте. – Я все прекрасно зрозуміла. Поїхав син до міста, коли вже починало темніти, бо ще траву косив. І тут на екрані висвітилось – “невістка”. – Ви совість взагалі маєте?
З того часу, як син одружився минуло сімнадцять років! У нього є син і дружина Надя. Живуть у місті. Коли не спитаю Івана (мого сина так звати): “Як поживаєте? Що нового?” Він завжди відповідає: “Стабільно, нормально”.
Мені скоро сімдесят, живу у селі з донькою і внуками, зять на заробітках вже роками.
Чомусь так склалося, що з донькою у мене не дуже добрі стосунки. Не знаю, чи то мій такий характер, чи що? Мало ми спілкуємося, я більше говорю по телефону зі сином.
Розмови наші щирі, відверті, часто мене підтримує. Але не завжди можу до нього приїхати в гості, бо то вже залежить від Наді чи запросить в гості.
Тому про невістку моя розповідь. Вона одиначка, сама теж зі села, але у місті її батько (а мій сват) отримав квартиру. Залишив молодим, а сам поїхав жити у село.
Якось склалось так, що ми рідко бачимось з Іваном, Надею та онуком – на Різдво й Великдень. Більше у село їх не тягне.
Так і виховала свого синочка Петра, який не хоче й чути про село. Мені прикро, що внучок так росте. От зараз літо. Сонце. Ягід різних на городі росте: і смородина, і порічки, і аґрус. Нехай би приїхали, нарвали собі.
Так ні – невістка каже, що купимо собі на базарі! Або яйця хочу привезти, городини якоїсь – теж не хочуть. Мені так хочеться приїхати до сина в гості, а Надя все ні та й ні. Таке відчуття, що я непотрібна!
Була така історія, що поламався мій телефон, ремонту не підлягав, про це сказала Іванові, а він дуже добрий у мене, довго не думаючи, купив новий телефон (такий найпростіший). Привіз і каже: “Мамо, ось Вам новий телефон, але не розголошуйте, що і як…”
Я одразу зрозуміла, що про цю покупку Надя не має знати. І не дай Боже, Іванко затримується довше у селі – невістка вже дзвонить, докоряє: “Як то так до ночі тримаєте, а йому далеко їхати до міста. Совість маєте?”
Я не знаю, чому невістка така озлоблена, чому дитині не привила любов до бабусі, чому син, ніби чужий?
Не хочу, щоб через мене у сина життя погіршилось. Стараюсь не втручатись, але і спілкуватись, бачитись теж хочу. З невісткою мало не на “Ви” спілкуюсь. Така обережна у наших з нею розмовах по телефону. Та хіба так правильно, хіба так має бути?
Автор – Наталя У