– Не правильно ти, Маріє, жила, – повчає мене сестра, показуючи, які хороми вона вибудувала. – Я тобі скільки разів говорила, що твої сини дорослі, і мають самі за себе дбати, але ж ти мене не слухала, – каже.
А я ходила з широко розплющеними очима, бо Дарії без заробітків вдалося втілити всі мої мрії, а я навіть через 20 років так до нічого і не доробилася.
Не те, щоб я заздрила своїй сестрі, просто я не могла зрозуміти, як їй вдалося такий гарний, великий будинок збудувати. Я приїхала додому у відпустку, і моя рідна сестра запросила мене до себе на новосілля.
Дарка давно живе в сусідньому селі, відколи заміж вийшла, так до чоловіка і переїхала. Я у них вдома рідко бувала, бо теж вийшла заміж, дітей народила, і так в клопотах і не було часу одна до одної в гості їздити.
Я знала, що у сестри все добре, і мені цього було достатньо. У Дарії, як і у мене, було двоє синів, наші хлопці приблизно однолітки.
Ми з чоловіком жили не дуже заможно, постійно рахували гроші до зарплати, і тому, коли мої хлопці підросли, я надумала за кордон їхати, бо просто іншого виходу не бачила.
Чоловік мене підтримав, пообіцяв, що буде дивитися за нашими дітьми, і разом, за мої заробітчанські гроші ми зможемо, нарешті, хоч будинок гідний для себе звести.
Але, плани то одне, а реальність зовсім інша. Щойно мені вдалося підскладати якусь суму, так старший син надумав одружуватися, і привів невістку додому.
Ми з чоловіком тоді порадилися, і вирішили, що купимо молодятам квартиру. На їхнє весілля я з гордо піднятою головою, мовляв, не даремно я за кордоном гарую, я сину квартиру купила.
Пам’ятаю, як моя сестра тоді за мене не пораділа, так прямо мені в очі і сказала, що я не добре роблю, бо син молодий, ще сам зможе всього досягнути, а мені про себе треба думати.
Я вирішила, що Дарка мені заздрить, тому не зважала на її слова. Син щасливий, а що мені ще треба? Через кілька років я і молодшому сину квартиру купила, бо вважала, що так буде правильно, бо між дітьми робити різницю не варто, щоб вони потім між собою не сварилися, кому мама більше дала.
Я настільки раділа, що можу своїм синам допомогти, що згодом їм ще й по машині купила, щоб вони вже усім були забезпечені по повній програмі.
І так вийшло, що я все синам, а собі нічого. Чоловік мій кілька років тому до іншої пішов, розлучився зі мною. Тому наш будинок в селі так і стоїть, я лише змогла в ньому косметичний ремонт зробити, і на тому все.
А тут, я в червні додому приїжджаю, а сестра мені телефонує, на новосілля до себе запрошує. Я дуже здивувалася, бо навіть не знала, що вона будується.
Треба визнати, що дім у неї вийшов на славу, не кожна заробітчанка може таким похвалитися: два поверхи, велика кухня, два санвузли, просторий балкон. Молодець, одним словом.
Але я розумію, скільки все це коштує, і в мене питання – звідки у сестри такі гроші? Виявляється, два її сини вже кілька років в Англії, і вони вирішили для батьків будинок збудувати.
Сказати, що я була розчулена, це нічого не сказати. Ввечері я старшому сину зателефонувала, щоб він по мене приїхав і від тітки забрав, але він сказав, що не маю часу. А молодший син навіть слухавки від мене не взяв, а я їм обом по машині купила.
Сіла я в останній рейсовий автобус, і так мені гірко, що не можу стримати сліз. Приїхала я в свою хату без зручностей, бо туалет в мене ще досі надворі, і вирішила, що тепер я буду лише для себе заробляти.
Приклад сестри мене надихнув, вона хоч і не була на заробітках, але в підсумку має більше, ніж я. І вона в своїх дітей вкладала, і я, але результат ми отримали дуже різний.
Відпустку до кінця я вдома не добула, в Італію повернулася, буду тепер для себе заробляти. Сини мої вже відчули, що щось не так, телефонують мені щодня. Я на них не ображаюся, це мої діти, вже які є. Але більше жодного євро я їм не дам.
І коли вони про це почули, то неабияк заметушилися, бо жити без “італійської зарплати”, яку я їм щомісяця висилала, вони не навчені.
Я в Італії багато таких історій чула, але була впевнена, що в мене буде по-іншому. Проте дива не сталося, сини люблять не мене, а мої євро. Побачим, як вони себе будуть поводити, коли не отримають від мене жодного євро.
Шкода, що я все зрозуміла лише тепер, але як кажуть, краще пізно, ніж ніколи.