Не минуло й п’яти хвилин нашого знайомства, як Олена Ігорівна попросила мене пройти з нею на кухню, де за нами зачинилися двері, що одразу мене насторожило. Я ніколи в житті не була в такому становищі, тому коли Іван зрозумів, що розмова з його мамою затягнулася, пішов на мій порятунок. Я вилетіла з квартири вся в сльозах. Наступного дня я почула, як вона в Івана за мене щось питала, називаючи – “ця”
В нас якось з Іваном все швидко трапилося. Познайомилися, почали зустрічатися, а за три місяці і почали разом жити. Коли його батьки дізналися про мене, то почали наполягати на тому, щоб ми познайомилися. Я відтягувала той момент, поки могла.
Я дуже не хотіла цього, але Іван умовив мене, і ми вдали, що випадково опинилися в їхньому районі і зайдемо на 5 хвилин на каву.
Звичайно, все обійшлося не так, як ми планували. Тільки ми зайшли до хати, тато розплився в усмішці. Натомість мама Івана не поспішала робити такі висновки. Вона спокійно зайшла до вітальні і привіталася таким тоном, що мені стало не по собі.
На жаль, про свою матір Іван багато не розповів. Але говорив про тата: дбайливий батько, який приділяв йому багато уваги. Але мені не пощастило, бо саме мати попросила мене пройти на кухню. А потім зачинила за собою двері.
Те, що далі було, досі не вкладається у мене в голові. Олена Ігорівна працювала вихователем у дитсадку, займалася дітьми і, за логікою речей, такі люди вкрай ввічливі (я зустрічала за своє життя лише таких).
Я росла в неповній сім’ї, мами рано не стало, тато багато працював, щоб забезпечити мене та моїх двох старших сестер.
Загалом, насамперед я почула невдоволення того, де я працюю: я підробляла під час навчання в університеті в невеликому магазинчику.
Проте питання: “ну і довго ти збираєшся за прилавком стояти?”. мене все одно здивувало. Я розповіла, що це тільки на час навчання, тому складно поєднувати щось більш повноцінне. Вислухала докори, що погано намагалася шукати нормальну роботу, раз так і сиджу в магазині.
Я намагалася не реагувати, але вона перейшла до моєї зовнішності:
У мене коротка стрижка була і невеличке тату на руці. Як виявилося, тільки погані дівчата мають такий вигляд.
Я все мовчала і чекала, поки Іван зайде і просто змінить цю розмову на іншу. Але він був зайнятий якоюсь справою з татом.
Потім вона запитала, чи мама нормально ставиться до мого вигляду.
Я коротко відповіла, що мами немає давно, очікуючи, що вона хоч трохи зменшить темп. Але не тут то було!
– Дві сестри, так? І що? Хочеш сказати, що батько вас трьох виростив один? Один три дівки? Та ні, в життя не повірю, що у вас із вихованням все гаразд! Бабусі-дідусі допомагали? Як ні? Не вірю!
Мені вперше в житті захотілося просто кудись втекти. Я просто не розуміла, за що таке зі мною.
Після цього перейшли до розмов про подальші плани після університету, і вона дізналася від мене, що я не планую залишатися в цьому місті.
Вона зрозуміла, що якщо ми з її сином станемо на рушничок щастя, він теж поїде. І її прорвало: медом там чи що намазано? Кому ти там потрібна? У магазині тут працюєш, там теж нічого не чекає на тебе! А він уже одного разу збирався з одною переїхати! Як бачиш, він тут, і з тобою так само буде!.
Наші посиденьки були перервані Іваном, який здивувався зачиненими дверима, побачив моє обличчя, все зрозумів і швиденько попросив мене вийти.
Ми вийшли з дому і я просто розридалася. Ми домовилися, що його сім’я не втручатиметься у наші стосунки, як і моя.
Спочатку після цього мати в дзвінках називала мене “ця” або просто “Ем”. Варто Івану заговорити про мене, її голос змінювався і вона швидко переводила тему на себе. Потім почалися причіпки, що я погано на Івана впливаю, бо він не йде в мами на поводу…
Після цієї зустрічі минуло чотири роки. В нас з Іваном росте синочок. Ми живемо в іншому місті. Час від часу приїжджаємо до батьків в гості. Тільки в мене є одне єдине правило, я не залишаюся з того часу зі свекрухою на одинці, навіть на одну хвилинку. З мене годі!