– Вибач, – кажу, – але це вже занадто. Машину ти не отримаєш, тому що вона дорога, та й мій чоловік не дозволить мені її тобі просто так віддати.
– Зрозуміло. Вам, багатіям, нас, бідних людей, не зрозуміти. Жадібна ти, і твій чоловік такий самий, – сказала мені Аня і поставила слухавку.
Минуло два місяці, а вона зі мною не розмовляє. Образилася на мене за те, що я машину відмовилася їй подарувати.
Нехай авто не нове, але ж воно коштує кілька тисяч євро. Мій чоловік планував стару машину продати, то як я можу сестрі віддати її за просто так? От за що тут ображатися?
І це при тому, що сестра вже 10 років живе за мій рахунок, щомісяця бере у мене гроші, сама не працює, а лише вимагає від мене все більше і більше.
Аня – моя молодша сестра. Мені 55 років, а сестрі 40. Так склалося, що я вже 10 років її утримую, і не знаю, як це змінити.
20 років тому я поїхала в Німеччину і там успішно вийшла заміж. Мій чоловік добре заробляє, я теж, тож ми ні в чому не потребуємо.
А 10 років тому захворіла моя мама і злягла. Я не могла приїхати додому, щоб її глядіти, бо в мене було двоє дітей-дошкільнят.
Ми з сестрою тоді домовилися, що вона доглядає маму, а я все це фінансую.
До того ж, я пообіцяла Анні, що не претендуватиму на спадщину, і квартира наших батьків дістанеться їй.
Сестра була не в захваті від нашої угоди, але інших варіантів у неї не було, тому вона погодилася.
Доглядала сестра маму неповний рік. Я висилала багато грошей на все, що треба було. Та, на жаль, маму не вдалося врятувати, і її не стало.
– Сестричко, я не зрозуміла, а де гроші? – зателефонувала мені Аня в Німеччину на наступний місяць після того, як ми провели маму в останню путь.
– Які гроші? Кому? – здивовано перепитала я.
– Мені. Я роботу втратила, поки за мамою доглядала. А мені теж треба за щось жити. Все через тебе, тому ти маєш мені допомогти, – стала плакатися Анна.
Я і справді частково почувалася винною, тому погодилася якийсь час фінансово підтримувати сестру, щоб вона могла спокійно жити, поки знайде нову роботу.
Сподівалася, що цей період у неї триватиме не довго, та як я помилялася! Анна навіть не поспішала шукати роботу. А навіщо? Гроші ж у неї були, бо я їй давала.
І ось так, на почутті провини ця історія тягнеться вже 10 років. Я щоразу кажу собі, що більше не дам їй ні євро, але приходить новий місяць, сестра плачеться, що не має за що жити, і я даю.
Зараз Анні 40 років, і на нормальну роботу без стажу і досвіду її не беруть, а на будь-яку вона йти не хоче.
Я їй вже не раз пропонувала, щоб вона до мене їхала, я б їй щось тут піднайшла, але вона теж не захотіла.
Тепер сестра машину мою захотіла. Ще й образилася дуже, що я відмовила, жадібною мене назвала, не забула нагадати, як вона мене виручила, коли я спихнула маму на неї, бідолашну.
– Це ж всього лише машина, залізо. А я сестра рідна, ми вже двоє найрідніших залишилися, відколи мами не стало, а тобі для мене цієї залізяки шкода. Може, я б і роботу швидше знайшла, якби у мене машина була, – картає мене сестра.
Та я на це не ведуся. Зараз їй машину дай, потім – оплати навчання в автошколі, потім треба буде ту машину за щось заправляти, стежити за нею, і все це буде на мої руки і на мої гроші. А воно мені треба?
Тому я не дала машину. А сестра сильно образилася, і не спілкується зі мною, хоча гроші від мене бере.
Може мені хтось пояснить, в чому я не права? За що на мене образилася сестра?