– Наталю, це все звичайно добре, але ти нам винна шістсот гривень і це я заокруглив тобі в плюс і не рахував попередню продукцію, – сказав я сестрі, коли та подякувавши сідала в автівку.
– Ти жартуєш, Петре? Ми ж рідня! Які гроші?, – спантеличено відповіла Наталя, а її руки затремтіли так, що аж сумка впала на землю.
– Нам тут м’ясо, яйця і картопля з неба не падає. Все господарство, яке ти тут бачиш, на наших руках. Ти ж на роботу ходиш? Ходиш? Гроші отримуєш? Отримуєш! Ось і ми хочемо за свою роботу гроші. У нас є діти, які ходять в школу і також хочуть гарно одягнутися, щось цікавеньке з’їсти. Чи ти думаєш, тільки твої взуваються в adidas, а мої не хочуть?
Наталя мовчки витягла з гаманця тисячу гривень, віддала моїй дружині і мовчки сіла в автівку. З того часу сестри я вже не бачив місяць.
Розумієте в чому річ, моя троюрідна сестра, яка ніколи зі мною не родичалася, останнім часом зачастила в село.
– Ми прибирали на кладовищі і вирішили вас провідати. Діти так повиростали! Ну красені, – говорила Наталя.
Ми з дружиною стіл накрили. В холодильнику завжди щось та й знайдеться. Ну а коли сестра з сімейством їхала, ми їх без гостинця не відправили.
Я і курочку дав, і кусочок ковбаски домашньої і яєць.
Ми з дружиною не працюємо, але це гучно сказано, бо наша робота, це наш сімейний бізнес. Ми тримаємо поросят, курей, кролів, качок. Також в нас засаджене поле, бо господарство потрібно чимось кормити, та й самим їсти.
Завдяки важкій праці в селі ми з дружиною і живемо. Нам не важко, ми звикли, бо розуміємо, що іншого виходу заробляти гроші, щоб прокормити сім’ю, в нас немає.
Ми наробляємось, але вміємо і дітям час приділити і на відпочинок з’їздити.
Але моя сестра, яка роками минала нашу хату, після нашої гостинності зачастила.
Десь за дві неділі Наталя знову “випадково” опинилася на нашій вулиці.
Я тоді ще глянув, яка вона одягнута. Хлопці як моделі. Ми хоч і в селі живемо, але в брендових речах розуміємось. Наталя мала гарну сумочку, зроблений манікюр. Я нічого не кажу, але раз на все це гроші має, то б і нам могла заплатити пару гривень, чи хоча б шоколадку купити чи кіло бананів.
Але ж ні, Наталя до нас з одним “привітом”.
Другий раз Наталя вже не соромилася і сама почала замовляти, що їй ще дати.
– У вас така гарна морква і цибулька. А діти коли вашого кролика їли, ти так вихваляли.
Все то добре, але ми птицю і все решта вирощуємо на продаж.
Я дав все що хотіла Наталя, але пообіцяв собі, що востаннє я такий добрий.
Дружина поділяла мою думку.
– Хто вона нам така, щоб ми її кормили за дякую? В нас діти і нам є про кого думати.
Ось тому коли Наталя втретє “випадково” опинилася в суботу в нашому селі, то я не стримався і сказав їй, скільки та має заплатити.
Від обурення сестра почервоніла, але таки витягла навіть більше ніж я просив і вложила в руки моїй дружині.
Якось так дивно, але з того часу вже місяць минув, а сестра “випадково” до нас не приїжджає.
Мабуть, образилася.
Але хіба я щось комусь та й винен?
Чи може це було не по братськи з мого боку?
Автор – Карамелька