Анастасія прокинулася, коли поїзд уже прибував. Всю дорогу вона проспала.
– Ну й навіщо я поїхала у це місто? Навіщо сколихнула все, що давно пішло й забуте? – думала вона, виходячи на перон.
Ні, не забуте…
Близько місяця тому їй несподівано подзвонила Катя – її шкільна подруга.
Вона прямо вигукнула в слухавку:
– Настю, весь наш клас збирається цієї суботи! Як-не-як, тридцять п’ять років минуло! Приїжджай!
І в голові Насті, як стара платівка, почало звучати одне-єдине слово – Сашко.
Ось вона й приїхала на зустріч випускників. А якщо по-чесному – на зустріч із Сашком.
А той не приїхав на зустріч, хоча, як сказала та сама шкільна подруга, обіцяв. Люди не змінюються – вічно непосидюча Катерина якимось дивом знайшла Сашка у соціальних мережах і заманила на зустріч.
А ось Насті знайти його сторінку в не вдалося – вона чомусь була видалена.
І тоді, не роздумуючи, Настя поїхала у це місто.
Вона швидко знайшла обшарпану девʼятиповерхівку у віддаленому спальному районі, піднялася на сьомий поверх, зупинилася біля дверей і чомусь засумнівалася, і так, що майже зазбиралася йти. А потім, розізлившись сама на себе, подзвонила у двері.
Двері відкрив хлопчик років шести.
– Тітко, вам кого? – здивовано запитав він.
А Настя не могла нічого відповісти – вона бачила тільки величезні темно-карі очі хлопчика – очі Сашка. До дверей підійшла молода жінка в короткому вишневому домашньому халатику, з такими ж яскравими темно-карими очима.
– Здрастуйте. Ви до кого? – запитала вона, окинувши уважним поглядом незнайомку, дорого і зі смаком одягнену.
– Я… Я до Олександра Леонідовича, – запнувшись, відповіла Настя.
Запала довга пауза.
– Ви трохи спізнилися, – якимось дивним голосом озвалася жінка.
– Як це спізнилася? – здивовано запитала Настя.
І раптом вона побіліла від несподіваної здогадки…
– Його місяць тому не стало, – сказала жінка. – Я його дочка. Що ви хотіли?
Анастасія стояла бліда.
– Ні, нічого… Я так просто знайома… Колишня однокласниця… Вибачте. І прийміть мої співчуття…
– Тато якраз збирався на зустріч випускників, але не встиг…
– До побачення…
Не чекаючи ліфта, Настя стрімко побігла вниз сходами і вискочила на вулицю.
Холодне ранкове повітря подуло в обличчя, освіжило голову.
От чому Сашко не приїхав!
Видно, не судилося їм зустрітися. Не судилося їй було відкрити йому свою таємницю…
Настя купила квиток на найближчий поїзд – їй хотілося якнайшвидше поїхати з цього похмурого, порожнього міста, яке обмануло її надії…
…Вона пам’ятала той день, наче це було вчора. Настя тільки-но закінчила університет. Вона бігала по магазинах і шукала собі весільні туфлі.
Шикарну – на ті часи – весільну сукню, вже було куплено.
До весілля залишалося п’ять днів.
Вона спускалася на ескалаторі на одну зі станцій метро, коли на плече їй лягла чиясь рука. Злякавшись, дівчина різко обернулася.
Сашко!
Її безнадійне, шалене шкільне кохання! Вони не бачилися вісім років, від закінчення школи. Сашко пішов зі школи після восьми класів і одразу поїхав кудись на заробітки. Ну й вимахав він за ці роки!
– Ти тут звідки? – не вітаючись, запитала Настя.
– Та ось, Настю, вступив в університет на заочне, підзаробив трохи грошей і вирішив в Київ на тиждень з’їздити – ніколи в житті ніде не був, – просто відповів Сашко.
Наступні кілька годин пройшли, як у тумані – обійнявшись, вони гуляли по столиці, каталися на катері, цілувалися, а потім вона, сама не знаючи як, опинилася в його маленькому, дешевому готелі десь на околиці.
І Кирило, і весілля, і весільні туфлі – все це було десь далеко-далеко.
– Ти пам’ятаєш той перший день? – раптом запитав Сашко.
– Так, – збрехала Настя, але раптом її пам’ять засяяла, і вона справді згадала той день – її перший день у новій школі. Того року вона пішла до шостого класу…
…Настя забула щоденник, і після уроків забігла у клас, де, під грізним поглядом літньої вчительки математики, сиділи, відпрацьовуючи додаткові заняття, кілька двієчників.
На Настю дивилися карі очі одного з них – високого, темноволосого, зухвалого.
Вона тоді не звернула на це абсолютно ніякої уваги і поспішила скоріше піти.
…У восьмому класі Настя потрапила у лікарню. Вона лежала у найкращій лікарні міста, у двомісній палаті на другому поверсі, і дуже нудьгувала. Після процедур минуло вже сім днів, сусідку по палаті нещодавно виписали і Настя залишилася сама.
Тієї ночі її розбудив наполегливий стукіт у вікно – було таке відчуття, ніби хтось кидав дрібні камінчики.
– Настю! – почувся голос Сашка.
– Ну, все – у мене видіння, – вирішила було Настя, проте встала з ліжка, підійшла до вікна і відчинила його.
Під вікном справді стояв Сашко.
– Лови! – гукнув він дівчині, і Настя ледве встигла відскочити від апельсина, що залетів у вікно.
Апельсини летіли один за одним. Останньою влетіла коробка шоколадних цукерок, які після процедур Насті було строго заборонені.
А потім ніч наповнилася звуками старенької гітари. Сашко співав якісь пісні, голосу в нього не було, але на той момент це було зовсім не важливо.
Нічну ідилію порушив галас жінок, яких розбудив Сашко.
– Зовсім вже! Друга година ночі! Ану йди додому! – кричали вони до Сашка.
Настя зачинила вікно, поклала апельсини на тумбочку, сховала в шафку коробку цукерок і залізла в ліжко, але ще довго не могла заснути, а лежала, посміхаючись, у темряві…
Материнське серце не обманеш – мати дізналася, хто на серці у дочки.
– Не пара він тобі! – строго сказала вона.
Настя не заперечувала. Вона й сама розуміла, що в них не може бути нічого спільного – у неї, красуні, розумниці, відмінниці, піаністки, єдиної дочки процвітаючих юристів, і у нього – хлопця з неповної сім’ї з матір’ю-одиначкою і купою подвигів «слава» про які гриміла на весь район.
Після школи Анастасія легко вступила у найпрестижніший університет, а сліди Сашка зовсім загубилися…
…Вранці Сашко провів її до метро. Настя поспішала – вона заплатила данину безумства захопленню юності, а тепер, на ранок, прийшло усвідомлення.
– Настю, так ти прийдеш? – напевно, втридцяте наполегливо запитав її Сашко.
І раптом додав:
– Я не хочу тебе відпускати. Давай я проведу тебе додому?
– Ні-ні! – замахала руками Настя. – Зустрінемося увечері в центрі, як домовилися.
Вона ще раз махнула йому на прощання рукою і заскочила у метро, дуже добре знаючи, що ні у який центр ввечері вона не піде.
Настя зателефонувала подрузі:
– Галю, Кирило дзвонив?
– Ні, – після довгої паузи відповіла здивована Галя. – Він не знає мого телефону.
– Галю, не питай ні про що! – швидко говорила Настя. – Якщо що – я ночувала у тебе. Ми разом ходили по магазинах, шукали туфлі, а потім поїхали до тебе. Твій телефон не працював, і тому я не змогла подзвонити до Кирила. Зрозуміла?
– Так, – невпевнено відповіла Галя. – А що сталося?
– Я ж казала – не питай ні про що! – вигукнула Настя і, не прощаючись, кинула слухавку.
Кирило нервував недовго, вони помирились. Весілля було, наскільки це було можливо на ті часи, шикарним.
Анастасія любила чоловіка – це було не те гаряче, безрозсудне кохання, яке вона відчувала до Сашка, а спокійне, розсудливе кохання-дружба.
Жили вони добре. Настя й Кирило були людьми одного кола і чудово розуміли один одного.
Згодом, звісно, у Кирила траплялися інтрижки, про які Анастасії вчасно розповідали «доброзичливці», але вона була завжди впевнена – чоловік не залишить сім’ю і дочок, яких любив.
Анастасія дивилася на все це крізь пальці частково ще й тому, що розуміла – вона сама небезгрішна.
Настя ніколи не каялася в тому, що в її житті була та ніч у маленькому, дешевому готелі – вона подарувала їй дитину від коханої людини.
Анастасія була повністю впевнена, що її старша донька – дитина Сашка, подарунок тієї шаленої ночі, хоча дівчинка була копією матері – від батька було тільки темне непокірне волосся.
Настя не могла пробачити собі іншого – старшу дочку, Олександру, названу так на честь Сашка, вона любила набагато більше, аніж молодших, близнючок Юлю та Марійку.
Розуміла, що неправа, що мати повинна любити всіх своїх дітей однаково, злилася на себе за це, але нічого не могла з собою вдіяти…
…Років через шість після весілля Насті від Сашка прилетів єдиний лист – звичайний паперовий лист у конверті.
Через треті-четверті руки він якимось дивом дізнався про її адресу.
А зворотна адреса була його. Того листа Настя зберегла. Він зігрівав її в найважчі, чорні хвилини, давав крила, підбадьорював.
Ось і зараз, повернувшись, прийнявши душ і напившись кави, Анастасія полізла у величезний старий альбом із червоною оксамитовою обкладинкою, в якій вона зберігала листа.
Тепер вона жила одна – Кирила рік тому не стало, дочки вийшли заміж і жили окремо, і не було потреби ховати його, зберігати за сімома замками.
Лист був дуже коротким, Настя знала його напам’ять, але все одно щоразу вчитувалася у нерівні, швидкі рядки:
«Настуню!
Знаєш, у житті є щастя, бо я знаю – десь далеко є ти. Ти так само як і я, йдеш вулицею, або спускаєшся в метро, або сидиш із друзями в маленькій кавʼярні.
Дякую тобі за все, що було – пам’ять про ті кілька годин зігріває мене і зараз. І дякую за все, чого не було. Я сподіваюся, що ти дуже щаслива – ти на це, безумовно, заслуговуєш.»
І все. Ще тільки підпис – «Сашко».
Не Олександр – Сашко.
Так вона завжди називала його. Настуня – так завжди називав він її.
Настя зітхнула і поклала на коліна листок паперу, який вже пожовк від часу.
Вкотре подумки поверталася вона в той день. Вона могла піти від Кирила…
Могла ж!
Але чи були б вони із Сашком щасливі?
Чи може розчарувалися б один в одному і розбіглися в різні боки?
Занадто різними вони були…
– Все, годі ворушити минуле, – сказала сама собі Анастасія. – Все одно назад нічого не повертаєш. Все було як було. І нічого гнівити Бога.
У мене в житті все ж таки були хвилини абсолютного щастя.
І «серенади», і апельсини, що залітають у вікно…