Наша родина зі Львова. Рік тому ми з чоловіком і двома дітьми переїхали в нову квартиру. Було це влітку, коли народ масово перебував у відпустках. Тому на той момент у під’їзді панував спокій та практично не було сміття.
Попередня господиня нашої нової квартири на всі лади розхвалювала житло і казала, що сусіди тут тихі, і ніхто нікому не заважає спокійно жити.
Перші два місяці так воно й було. Але все змінилося, щойно почалася осінь. По-перше, багато сусідів повернулися з відпочинку, а по-друге, на вулиці похолоднішало, і в під’їзді почали збиратися компанії підлітків.
Скоро ми дізналися, що у квартирі прямо над нами живе меломан, який любить включати важкий рок відразу після повернення з роботи. Хлопець не соромився включати музику на повну котушку, тому разом з ним її примусово слухали ще мінімум 5-6 квартир.
У квартирі навпроти жила родина із двома підлітками. Діти, які подорослішали, вже не хотіли сидіти вдома під наглядом батьків і тому купкувались то на лавочці біля під’їзду, то на майданчику між першим і другим поверхом.
Ця компанія радісно шуміла, незважаючи на пізній час, і регулярно залишала по собі гори сміття.
А на першому поверсі жив «дзвіночок» – крихітний Боня. Цей пес незрозумілої породи постійно чатував біля вхідних дверей і входив в раж від будь-якого чужого звуку.
Вранці і ввечері Боню і ще кількох собак із під’їзду, як і годиться, виводили гуляти, але при цьому ніхто з господарів не носив з собою спеціальних пакетів.
Самі розумієте: восени слідів життєдіяльності домашніх вихованців ще не було видно, але коли випав перший сніг, вся ця жовто-коричнева «краса» одразу стала кидатися в очі.
Там, де ми раніше жили, сусіди дотримувалися ввічливого нейтралітету. Так, ми не нав’язувалися один одному в друзі, але намагалися нікому не заважати відпочивати після роботи і спільними зусиллями вирішували всі комунальні питання.
Тут навіть домового чату не було. Складалося враження, що кожен був сам по собі, ліниво відмахуючись від проблем. І тоді я вирішила взяти справу до своїх рук.
Насамперед я обійшла квартири і вмовила практично всіх власників створити загальний чат. Там ми й почали обговорювати все, що відбувається у під’їзді.
З’ясувалося, що багатьох не влаштовує і шум у неналежний час, і шелестячі обгортки під ногами, і собачі купки біля ганку, і звичка кількох сусідів виставляти пакети зі сміттям прямо на сходовий майданчик на ніч.
Словом, у чат почали писати все, що соромилися сказати один одному у вічі.
Дуже скоро у нас утворилася невелика група активістів. І ми вирішили рухатися далі. Наприклад, розібратися з недбалістю комунальників, які обслуговували наш будинок.
Я приходжу до керуючої комунальної компанії і кажу:
– У під’їзд уже півроку не приходить прибиральниця, але ж ми платимо за її послуги. І щодо двірника теж неясно, тобто його також чомусь немає.
Спочатку на мене подивилися як на вошу, але я їм швидко показала свій диплом юриста і пояснила, що маю повне право вимагати перерахунку за послуги, які не були надані.
Вже з наступного тижня наш під’їзд почала справно відвідувати прибиральниця. Щоб їй було легше, ми заздалегідь поспілкувалися з батьками підлітків, які наводили друзів у під’їзд, і домовилися, що хлопці самі прибирають сліди своїх посиденьок.
І до речі, як тільки на сходових клітках стало чисто, сусіди, які періодично виставляли своє сміття за двері, позбулися цієї звички і почали доносити його до контейнерів.
А ще для затишку ми вирішили поставити на підвіконнях між сходовими майданчиками квіти в горщиках та склали графік чергувань з догляду за ними. Діти швидко дали кожній рослині своє ім’я. Квітку, за яку відповідала наша квартира, чомусь назвали Авророю.
Найскладніше було налагодити стосунки з нашими собачниками. Спеціального майданчика для вигулу біля будинку немає, тому ми наче домовилися, що вони ведуть тварин подалі від ганку та збирають усі відходи у спеціальний пакет.
Але тут не обійшлося без казусів. Якось виходжу з під’їзду, до мене одразу ж підлітає бабуся. Кричить:
– Ви навіщо на мою онучку скаргу написали?!
Пояснюю, що вона знову вигулювала собаку на клумбі біля будинку на нашій закритій території. Так не можна, ми там посадили квіти.
Відповідь бабуськи була феєрична:
– Вона там уже звикла!
Довелося пояснити, що ми не маємо милуватися слідами собачої життєдіяльності. Тож якщо ситуація повториться, знову зв’язуватимемося з дільничним.
Найцікавіше, що у цьому конфлікті більшість сусідів підтримала мене, а не бабусю. Мабуть, у багатьох також накипіло.
Отак ми поступово вчимося жити, не заважаючи один одному і попри не прості часи. Не скажу, що в нас зараз настала ідеальна тиша і благодать, але все-таки стало значно легше.
Мабуть, єдиним серйозним порушником спокою у нашому під’їзді залишився «дзвіночок» Боня. Але ми до нього вже звикли. Всім добра! Діліться своїм досвідом підтримання порядку в будинках і на території.
Фото – авторське.