Ой люди, людоньки! Забрали мені мого синочка, мого орлика! І як я маю це пережити?
Довго йшли ми з чоловіком до батьківства. Хоч пізнім, але наш синочок був дуже бажаним. Наш Сергійко змалечку був хорошою дитиною: веселою, радісною, дружелюбною, милою і вихованою.
Та попри це з радістю допомагав по хазяйству, завжди був коло батька, любив з ним ходити на рибалку чи похід.
Завжди цікавився спортом, ходив на різні секції. А потім легко вступив у військового ліцею.
Все було добре навіть дуже, допоки не почалося вторгнення.
Дуже скоро прийшла повістка. Ми були розгублені.
Обдзвонили кого тільки могли, але ніхто не міг нам допомогти.
І нам довелося з важкістю в серці, але відпустити нашого хлопчика.
Спочатку від був десь далеко в тилу, і це мене хоч трохи, але заспокоювало. А пізніше я дізналася, що він перенаправляється ближче до лінії зіткнення.
Від того моменту я не могла знаходити собі місця.
Єдиним оазисом спокою у цьому всьому це була церква.
Хоч раніше я не сильно була віруюча і рідко ходила до церкви, та після того, як сина забрали, все змінилося. В церковних піснях я знайшла розраду і спокій. Це допомагало і давало надію. Це трохи заспокоювало.
Але як тільки я дізналася, що мій хлопчик відправиться в одну з найгарячіших точок, земля пішла мені з під ніг.
Безсонні ночі, і постійна тривога від якої не було відпочинку, стала звичайним ділом для моїх буднів.
Єдине, що відволікало це церква.
Тоді я іще частіше стала туди ходити, не пропускала жодної служби, жодної вечірньої, часто стала молитися і в дома. На цей період припали страсті Христові. Я не могла викинути одну церковну пісню з голови, адже вона мені чимось нагадувала мене:
“Ой, Сину, Сину, за яку провину
Переносиш нині тяженьку годину
На хресті?
Я Тебе купала гіркими сльозами,
Як малим ховала перед ворогами.
А нині плачу, бо Тебе вже трачу,
Вже тя, милий Сину, більше не побачу,
Сину Мій!”
Ця пісня стала ніби символом того, що відбувається…
Не знаю, скільки це ще буде тривати, і скільки я витримаю. Але я щиро надіюсь, що скоро буде наша Перемога. А поки маємо те, що маємо…
Людоньки дорогі мої, як мені це пережити? Що зробити, щоб стало легше? Можливо хтось із вас має схожу історію, будьте ласкаві поділіться нею, бо в цьому горі ми не одні…
Автор – Настя Г.