Я повертався додому після зміни та насилу дочекався своєї маршрутки. Був час пік. Дехто їхав з навчання, дехто з роботи. Народу повно так, що мені не вдалося присісти. Добре, що їхати мені не дуже довго.
На наступній зупинці зайшов старенький дідусь, важко дихаючи та ледь пересуваючись за допомогою палички він зайшов в автобус з надією присісти на якесь вільне місце. Вільних місць не було. Я оглянувся по салону в очікуванні, що хтось поступиться місцем літньому пасажиру та люди наче й не помічали його. Ніхто навіть не думав поступитися місцем дідусю. Цілий автобус молодих людей.
Поряд з дідусем на пасажирському місті сидів молодий хлопець та коли я звернуся до нього з проханням дати дідусю сісти, він лише вставив навушники у вуха та став дивитися у вікно.
Це мене неабияк засмутило. Тоді я став спостерігати за пасажирами в очікування місця, яке от-от звільниться. Перед наступною зупинкою молода дівчина почала готуватися до виходу, тож я миттєво зайняв її місце та поступився ним дідусю.
Через декілька зупинок дідусь почав метушитися та сказав мені, що скоро виходитиме, попросив допомогти йому вийти з автобуса. Я погодився. Мені залишалося проїхати додому лише одну зупинку та я вирішив, що проведу дідуся додому, а потім піду додому пішки.
Автобус зупинився та ми потихеньку почали виходити. Дідуся з вали Микола Петрович, я сказав, що проведу його додому. Літній чоловік подякував мені наперед та почав розповідати про своє життя. Сьогодні саме в час пік йому довелося їхати, бо його щойно виписали додому та Миколі Петровичу дуже хотілося якнайшвидше потрапити додому.
Він уже давно проживає сам, син поїхав на заробітки за кордон та залишився там. Миколу Петровича до себе не кличе та й дідусь не любить напрошуватися. Він не переставав мені дякувати за допомогу, казав, що в наш час таких людей, як я дуже мало.
Микола Петрович запросив мене на чай, я погодився, але перед тим сходив до магазину, купив продуктів для дідуся. Він довго лежав у лікарні, тож в холодильнику було пусто. Потім ми пили чай з печивом, дідусь був дуже задоволений. Я запитав чи можу я інколи приходити до нього та допомагати, Микола Петрович з радістю погодився.
Коли я вийшов з дому дідуся, то по дорозі додому задумався про те, як таким людям виживати, адже розмір їх пенсії дуже малий та молоде покоління не вміє відноситись до них належним чином.