Минулого тижня ми прийшли в гості до свекрухи, а Марія Павлівна, мабуть спеціально, почала розбирати мотлох у шафі, дістала звідти старі тарілки, ще купу всього і вручила це “щастя” мені. Я тихенько те винесла на контейнер, і треба ж було так статися що Марія Павлівна до нас в цей день завітала і заглянула чогось в смітник біля під’їзду!
Моя свекруха така людина, що її вже не переробиш. Уперта, самовпевнена і дуже ностальгує за минулими часами. Ми з нею не живемо разом, дякувати Богу, бо я б цього не витримала. Але їй все одно вдається мене діставати. Може це така помста, що я забрала у неї з-під крила її єдиного синочка? Не знаю, але вже як є.
Розповім трохи свою історію. Свого часу переїхала з іншого міста в столицю на навчання. Так мені тут сподобалося, що я впросила батьків купити мені тут квартиру. Ми не мільйонери, не подумайте. Але в мене в рідному місті залишилося житло від бабусі.. Тож через півроку пошуків вдалося придбати квартиру, і я переїхала з гуртожитку в трохи пошарпану, але свою “двушку”.
Після весілля ми з чоловіком Дмитром почали жити у мене. Мені подобається самій створювати атмосферу вдома. І потроху у мене це виходить.
Я прихильник мінімалізму та чистих, світлих стін. Люблю, коли є багато місця, свіже повітря та мінімум пилу. Чоловік якось до цього питання ставиться прохолодніше, йому скоріше байдуже. Але кому не начхати, де житиме її “синочка”, так це свекрусі.
Щось смикнуло мене якось запросити Марію Павлівну до нас, родичка все ж таки. І це був провал.
Цілий вечір вона ходила з кімнати в кімнату і тицяла вказівним пальцем у ті місця, які їй хотілося б змінити. І я, мабуть, нікого не здивую, але наші погляди в питаннях інтер’єру дуже відрізняються. У її мріях потрібно зробити все під дерево, щоб усі навколишні меблі та підлога зливались в одну коричневу пляму. Меблів треба, до речі, море. Щоб прямо ящики із ящиками були.
Ой, і ще одне! Ікони! Я не розумію, як у цієї жінки не викликає жодних протиріч її любов до радянської влади та побожність, проте факт є фактом. Наступного дня після того, як я запросила її до себе, про що шкодую досі, вона прийшла до мене сама, без запрошення і вручила величезну, масивну і всю чорну від кіптяви ікону.
Вигляд у Марії Павлівни при цьому був, ніби я її сама просила про таку послугу.
Але я не мала вибору і прийняла подарунок. Хоча сама вирішила віднести образ на балкон, накрити його чимось і благополучно про нього забути. Терпіти не можу тримати щось на балконі, але це життя і іноді треба йти на якісь поступки.
Вже потім, коли Діма повернувся з роботи, я попросила його знайти в Інтернеті людей, які змогли б забрати ікону собі, нехай і безкоштовно. Але він чомусь надувся на мене, хоч і пообіцяв допомогти.
Як я вже сказала, мені більше не хотілося запрошувати свекруху до себе. Але я поважала бажання чоловіка погостювати у мами, провідати її.
Тому минулого тижня ми купили в магазині смачний торт і поїхали до свекрухи. Дізнатись як справи, що нового, як вона себе почуває. Я сподівалася, що тема з її баченням моєї квартири вже зам’ялася. Ну і про ікону треба було щось збрехати. Але в цілому настрій був позитивний. Мені навіть подобалася погода.
Проте свекруха мала інші погляди на цей вечір. Почала Марія Павлівна з того, що вщент розкритикувала мій смак, адже “коли в будинку немає меблів – це не стиль, а бідність!” І я просто не змогла змусити себе сперечатися з жінкою, в більш ніж в два рази старшою за мене. А чоловік тільки мовчав і вдавав, що його це все не стосується. Але й на цьому не скінчилося.
Далі свекруха за допомогою своїх сил і свого сина дістала купу різного мотлоху з ніші. Там було все: від лиж до самовару. І ще я там побачила купу іграшок, настінний годинник без скла, набір посуду, картини, книги і навіть зламаний триколісний велосипед.
Всі ті речі старші за мене або десь мого віку. І все брудне, запорошене. Просто слів немає.
Крім перерахованого мотлоху назовні виринула ще одна ікона, в ще більш жалюгідному стані, ніж та, що вже лежала у мене на балконі.
Свекруха вручила мені цей новий експонат, а також якийсь допотопний набір посуду та побажала, щоб ще наші з чоловіком онуки милувалися їхньою “красою”. Тоді я не витримала і я почала голосно протестувати. Звісно, чекаючи підтримки чоловіка. Але її, у такий відповідальний та критичний момент, просто не було.
Додому ми їхали в таксі мовчки. У багажнику з нами котив набір посуду, а на руках чоловік тримав мамину ікону. Ми дивилися у протилежні вікна і не промовили жодного слова за всю дорогу. Розплатившись із таксистом, Діма попросив мене понести посуд, адже його руки вже були зайняті. Я мовчки погодилася.
Раніше я не любила баки для сміття біля під’їзду. Але того вечора, я навіть подумала, що це, мабуть доля. Дві секунди – і комплект стародавнього моторошного посуду опинився на дні бака. Не сказавши жодного слова, я продовжила підніматися до квартири.
А вранці до нас заявилася Марія Павлівна – у якійсь справі вона була в нашому районі і вирішила зайти. Перед цим вона заглянула чогось в смітник біля під’їзду! Що було у мене в квартирі – не уявляєте! Одним словом, я чітко і не чемно попросила маму чоловіка піти й більше ніколи не переступати порогу моєї оселі.
І знаєте що вона зробила у відповідь? Взяла й через всю цю історію викреслила чоловіка з заповіту, особисто повідомила про це Дімі, що все залишиться його сестрі. А я винна тепер!
Два дні я не чула від чоловіка жодного слова. І навіть не можу зрозуміти, добре це чи погано. Тепер на моєму балконі вже лежать дві ікони, і навіщо вони там і як надовго – ніхто не знає.
Але якщо станеться так, що свекруха стане виною нашого з чоловіком розлучення, я, напевно, не надто засмучуся. Але однозначно мені потрібні думки й поради збоку. Всім дякую!