Минулого місяця ми з чоловіком отримали повістку до суду. Не зразу зрозуміли, хто позивач. Лише згодом здогадались, що це біологічний батько Тараса.
У нас власний успішний бізнес. Виховуємо двох діток і ніколи не переступали через закон. Справи ведемо згідно з визначеними правилами, вчасно платимо податки.
А тут, несподівано, лист-щастя. З чоловіка вимагають сплату аліментів.
Тараса виховували бабуся з дідусем. До того ж юридично, саме вони його опікуни. Мама Тараса не пережила важких пологів, а батько не довго носив траур.
Вже за три місяці він одружився вдруге, написавши відмови від сина. Хлопчика усиновили його рідні бабуся з дідусем — батьки покійної матері.
З того часу, рідний батько викреслив сина з власного життя. Він жодного разу не провідав його, не подарував жодного подарунка. Сорок два роки його наче не існувало. Такого — й батьком назвати важко. А тепер подає на сина до суду, аби той підтримував його фінансово.
Інших дітей він немає. Друга дружина покинула, коли занедужав. Так, старий залишився один однісінький.
Можна ж було якось по-людськи вчинити. Хоча б приїхав, покаявся, попросив у сина пробачення. Розказав, як склалось його життя і про свою безвихідь. Натомість — він почав вимагати гроші через суд.
Тарас навідріз відмовляється платити. Чи, тим більше забирати старого до себе. Сказав, що той не отримає від нього ні копійки. Коли був здоровий, син був не потрібен, а тепер згадав.
Не знаю, про що батько Тараса тоді думав, коли відрікався від власного нащадка. Або коли зрозумів, що дітей більше не матиме — міг би спробувати налагодити стосунки.
Нащо він розраховує? Що після позову до суду, Тарас забуде батькову байдужість, забуде про те, що він відчував дивлячись на інших дітей, які гуляли з мамою й татом?
Треба було подумати про старість раніше, а не жити одним днем.