Ми з дружиною живемо в її квартирі, тому коли від хресної я отримав “спадок” – ми зробили ремонт і повністю підготували її до оренди. Деякий час квартира пустувала. Христина почала підганяти мене, мовляв, гроші ж на вітер, а ми могли б їх відкладати на щось важливе. І лише після цього вона дізналася, що там вже давно живуть, тільки не орендарі, а “друга” сім’я мого брата Бориса. Христина тепер не знає, як дивитися Тетяні, дружині Бориса, в очі. Я ж кажу мовчати.
Я стільки років прожив із Христиною, і жодного разу вона мені не дорікнула, що живу в її квартирі, хоча вона куплена нею ще до шлюбу. А тепер, через Бориса, ситуація ускладнилася.
Я зростав у звичайній родині. Батьки працювали на заводі, потім мама продавала овочі на базарі. Жили скромно, в двокімнатній квартирі. У нас троє братів: Борис, я – Остап, і наймолодший Віктор. Віктор одружився і переїхав жити до тещі, тому його завжди вважали найбільш влаштованим. Мої батьки не мали можливості допомагати нам із житлом.
Христина ж єдина дитина в сім’ї. Батьки купили їй квартиру ще до весілля, тож після одруження я прописався в ній. У нас двоє дітей, вже майже дорослих, самостійних. Працюємо, живемо непогано.
Все почалося рік тому. Не стало моєї хресної мами. Сім’ї в неї не було, тому свою однокімнатну квартиру вона записала на мене. Це було несподіване, але приємне надбання. Ми з Христиною вирішили підготувати квартиру для оренди: зробили косметичний ремонт, замінили меблі. План був простий – здати її і отримувати пасивний дохід.
Та коли все було готово, Христина почала наполягати, щоб я подав оголошення. А я зволікав. І не просто так. Борис, мій брат, попросив мене про послугу. Його життя було складніше, ніж здається з боку. У нього дружина Тетяна, двоє дітей, навіть онук. Але він закохався в іншу жінку – молоденьку дівчину з маленькою дитиною. Він благав мене допомогти – мовляв, це тимчасово, поки він вирішить свої справи. Я погодився.
– Остапе, прошу тебе, тільки на кілька місяців. Тетяна нічого не повинна знати. – Борис виглядав таким пригніченим, що я не зміг йому відмовити.
Христина помічала, що я уникав розмов про оренду.
– Остапе, ну скільки можна? Квартира пустує! – повторювала вона знову і знову.
– Це моя квартира. Я вирішу, що з нею робити! – відповів я різкіше, ніж хотів.
Час минав, і Христина почала підозрювати щось недобре. Вона дізналася правду випадково – від сусідки, яка бачила, як Борис часто відвідує цю квартиру з незнайомою жінкою.
– То ось як! Там давно живуть! І ти знав? І мовчав?! – її голос тремтів.
– Христинко, зрозумій, це брат. Він попросив. Тетяна не повинна нічого знати. Це його життя! – я намагався виправдатися.
– Але це наша квартира! Твоє мовчання робить нас співучасниками брехні! – її очі наповнилися сльозами.
Я розумів її. Але це був Борис. Він мій брат. Він просив про допомогу. Як я міг відмовити?
Зараз Різдво. Ми будемо за одним столом із Тетяною, Борисом і їхніми дітьми. І кожного разу, коли Христина зустрічає Тетяну, вона опускає очі. Мені важко це бачити, але я все одно вважаю, що зробив правильно. Борис – мій брат.
А як би вчинили ви? Чи варто було розповідати Тетяні правду, чи все ж таки родинні зв’язки важливіші?