– Невже тих грошей, які я тобі висилала, не вистачило для того, щоб хоч ремонт зробити, я вже не кажу – будувати щось, – стала я картати свою доньку.
Я з Італії приїхала додому, глянула на свою хату і ледь не заплакала, вона як і була найгірша в селі, так і залишилася, і це при тому, що я щомісяця гроші дітям справно відправляю.
Я вже вісім років на заробітках в Італії, і до нічого не доробилася. Не розумію, як заробітчанки за три-чотири роки умудряються вже квартиру купити, і будинки величезні будувати.
Ми в неділю в Римі в парку збираємося, так у наших жіночок скільки й розмов, що про те, хто яку квартиру купив, і хто який палац збудував. Хваляться, розповідають, фото показують, а мені навіть нема що сказати.
Власне, через житло я теж і поїхала. У мене три доньки і жили ми всі в невеликому будинку в селі. Варіантів купити квартиру чи бодай розбудувати наш будинок не було зовсім, бо жили ми дуже бідно.
Мій чоловік любив заглядати у чарку, а справи сім’ї його не зовсім цікавили. В якийсь час мені це набридло і ми з ним розлучилися, але йому було нікуди йти, і він продовжував жити з нами.
Поїхала я в Італію як тільки на пенсію вийшла, дочки мої вже дорослі на той час були, всі три заміжні. Старші дівчата пішли жити до своїх чоловіків, а молодша залишилася вдома.
Я заробляла приблизно по тисячі євро в місяць, було і що більше трохи, і так повелося, що я свою італійську зарплату я ділила на всіх, бо всім хотіла допомогти і боялася когось образити: дочкам в рівних частинах віддавала, виходило по 250 євро кожній, а собі залишала мізер – 50-100 євро на дрібні витрати.
Я просила їх, щоб гроші вони не витрачали, а складали, бо всім же житла треба, а як на квартиру наскладаєш, якщо будеш розкидатися грошима.
Доньки мені обіцяли, що будуть відкладати, але в результаті жодна з них так нічого і не склала. Кажуть, що 250 євро на сім’ю в наш час це дуже мало. А на мій закид, щоб вони йшли хоч на якусь роботу самі, вони мені відповідають, що роботи в селі нема, а якщо і є щось, то зарплати дуже маленькі, на них особливо не проживеш.
Приїхала я влітку цього року додому, у відпустку, глянула на свій будинок, і захотілося плакати. Вісім років в Італії, а все залишилося як і було. У мене є своїх відкладених дві тисячі євро, на косметичний ремонт би вистачило, але коли дочки дізналися про це, то і ті гроші поступово в мене випросили.
Донька, яка вдома залишилася, і яка мала б у будинок гроші вкладати, картає мене, що я сама винна:
– Якби ти, мамо, сестрам нічого не давала, а мені всю тисячу висилала, то ми б вже давно хороми збудували. А так – нема з чим будову починати, – виправдовується вона.
Сусідка моя, бачу, величезний будинок вибудувала у себе на подвір’ї, а вона всього на два роки швидше за мене в Італію поїхала. Не розумію я, чому у мене так не виходить? Треба щось змінювати, бо інакше мрія про житло так і залишиться мрією.
Днями повернулася в Італію, думаю, як навчитися складати гроші, адже я вічно працювати тут не зможу. Ще кілька років, і треба буде повертатися додому, але хотілося б, щоб було куди, і було з чим повертатися.
Порадьте, як мені ту заробітчанську копійку скласти? Що я не так роблю?