Моїй мамі одна дорога – в будинок літніх людей. Згадала вона про нас! То по Італіям, то по Іспаніям. Ні житла нам не купувала, ні весілля не оплачувала, ні з дітьми не допомагала.
Побудувала собі маєток під Києвом, жила там на своє задоволення. А тепер згадала, що ми в неї є. А коли вона нам була потрібна в дитинстві чи підлітковому віці – маминого сліду годі було й шукати.
Моя мама – зозуля, пташка така є. Коли в мене народилася молодша сестра, вона вирішила, що з двома дітьми їй складно, бо заробляє мало, житлові умови залишають бажати кращого. І коли сестрі було два роки, мама тимчасово залишила її бабусі.
Тато маму у всьому слухався і робив так, як вона сказала. Він у нас був дуже м’яким за характером. Тата з нами давно вже немає, а мама довгі роки жила своїм життя, в якому для нас не було місця.
Моя сестра виросла окремо, і тепер між нами немає таких теплих сестринських стосунків, як були б, якби ми росли разом. Мене виховувала сестра батька.
Після школи я вступила до університету, мама поселила мене до гуртожитку та вважала, що на цьому її роль у моєму вихованні закінчилася. Я виживала як могла. А мама подалася закордон.
Через роки мама повернулася, за два роки побудувала будинок під Києвом. Вийшла заміж вдруге і стала там жити з другим чоловіком. Ми з ним навіть не були знайомі.
Моїм життям вона особливо не цікавилася, навіть на моє весілля приїхала в якості звичайного гостя. З сестрою – та сама історія, таке ж ставлення мами.
Ні житла нам не купувала, ні весілля не оплачувала, ні з дітьми не допомагала. Онуки ростуть, майже не знаючи бабусі. Мама ніколи не дарувала їм якихось значних подарунків, навіть не з усіма святами вітала, вони не були у неї в гостях.
Минуло ще кілька років, і її другий чоловік також полинув на небеса. Тепер моя мама вже жінка у віці, і раптом в неї з’явилося бажання поспілкуватися з нами. Вона почала регулярно надзвонювати нам із сестрою, цікавитися нашим життям, розпитувати.
Вона живе сама в тому великому будинку. і з кожним роком їй все складніше. Вона потребує допомоги, але ні я, ні моя сестра, не маємо бажання жити з нею.
Ми не бачили від неї ні любові, ні ласки, нас виростили інші родичі. Я не пам’ятаю жодного разу, щоб вона в дитинстві хоч раз запитала мене, що я відчуваю, про що думаю, про що мрію. Вона просто привела нас з сестрою на цей світ – і не більше.
Залишається влаштувати маму в пансіонат для літніх людей, коли вона не зможе вже жити сама. Відомо, що навіть у платних закладах подібного типу пенсіонерів не особливо шанують і не дбають про них належним чином.
Але й у нас з сестрою бажання дбати про людину, якій на нас стільки років було байдуже, також немає. Хіба ми не праві? Як би вчинили ви?
Фото – авторське.