Моя зведена сестра, про яку я тільки-тільки дізналася, хоче зустрітися. Я боюсь цього моменту, оскільки все життя була єдиною дитиною в сім’ї і татовою принцескою. А що, якщо ця Орися затаїла на мене образу за те, що тато обрав мене, а не її? Я не стала про все догадуватися, а пішла на серйозну розмову до мами. Я й подумати не могла, як “заверне” ця історія
– Ти тільки уяви, Степане, вона знайшла мене через інтернет!, сказала я чоловіку.
Степан зупинився на порозі кухні, недопалок у руці і піднята брова свідчили, що він не до кінця зрозумів, про що я кажу.
– Хто “вона”? І що саме тебе так стривожило?
– Твій двійник, чи що? – додав він, намагаючись хоч трохи пожартувати.
Я нервово усміхнулась. Сіла за стіл, підперла голову руками і почала розповідати.
– Степане, вона ж… моя зведена сестра. Виявляється, ще до мами тато мав дівчинку з іншою жінкою. Вона тепер доросла, має свою сім’ю, але от захотіла мене знайти.
– Це ж не її вина, Орисю. Чого ти так переживаєш? – він притулився до дверної рами, уважно дивлячись на мене.
– Та я не знаю, як себе поводити. Уяви собі: стільки років я навіть гадки не мала, що в мене є сестра. А тепер… Що я їй скажу? Як дивитися їй у вічі, коли вона, мабуть, усе життя знала, що в неї є тато, який її залишив?
Із цих слів почалася моя історія, яку я вже кілька днів не можу вкласти в голові. Але давайте розкажу все по порядку.
Мені сорок дев’ять, живу в невеличкому містечку на заході України. Родина моя, як я вважала, завжди була звичайною: тато, мама, я. Тато був строгий, але справедливий, маму обожнював. А я… Я була їхньою єдиною дитиною, улюбленицею.
Кілька днів тому отримала повідомлення в соцмережах. Від якоїсь Ганни. Вона написала коротко: “Добрий день, Орися. Я вірю, що ми сестри. Хотіла б зустрітися й поговорити”. Після цього повідомлення я відчула, як земля під ногами похитнулася. Я одразу побігла до мами.
Виявилося, що мама знала про існування Ганни ще з перших років їхнього шлюбу. Але тато намагався “не повертатися до минулого” і з тією родиною зв’язку не тримав. У них із матір’ю Ганни була коротка історія, яка закінчилася до його знайомства з моєю мамою. Її матір вийшла заміж за іншого чоловіка, а тато вирішив “не заважати”. Мама казала, що кілька разів намагалася вмовити його бодай побачитися з дівчинкою, але він був непохитний.
Весь цей час я жила у щасливій ілюзії, що знаю все про нашу родину. І тепер це. Виходить, тато, якого я обожнювала, мав у житті свої складнощі й вибори, про які я навіть не здогадувалася. Мені нестерпно важко уявити, що ця дівчинка – тепер уже доросла жінка – все своє життя росла без підтримки рідного батька. Я ж отримала всю його любов і турботу. Це почуття провини не дає мені спокою.
Кілька днів я не могла вирішити, чи варто відповідати на її повідомлення. Я радилася зі Степаном, з мамою, навіть із подругою Наталею. Усі кажуть: “Спробуй, дізнайся, хто вона, а потім вирішуй”. Але страх і сумніви не відпускали. Що, якщо вона мене не полюбить? Що, якщо вона прийде з претензіями?
Учора ввечері я все ж відповіла. Написала їй, що готова зустрітися, але дуже хвилююся. Відповідь прийшла майже одразу. Ганна запропонувала зустрітися в кав’ярні в центрі міста. Я погодилась. Зустріч призначена на завтра.
Сьогодні ж я сиджу вдома, заварюю собі ромашковий чай і думаю про те, як все може скластися. Степан намагається мене заспокоїти, мовляв, усе мине добре, і навіть якщо буде складно, ти не винна в тому, як усе сталося. Але чи дійсно це так? Хіба ми не несемо відповідальність за історії наших рідних?
Я згадую тата. Його посмішку, міцні руки, які колись підкидали мене в повітря. Я не можу уявити, як така людина могла просто залишити свою дитину. Але чи варто його за це судити? У кожного свій шлях, свої помилки. Можливо, він зробив це, бо боявся, бо не знав, як діяти правильно. А можливо, він просто обрав легший шлях.
Я розумію, що це може бути новим етапом у моєму житті. Ми з Ганною можемо знайти спільну мову, стати подругами, рідними людьми. Але що, якщо вона прийде з образою, яку я не зможу розвіяти? Чи готова я взяти на себе відповідальність за ці почуття?
Що б ви зробили на моєму місці? Чи варто будувати нові стосунки з людиною, яка раптом з’являється у вашому житті? Чи треба залишити минуле минулим і не ворушити його?
Мені справді важливо почути вашу думку. Можливо, хтось із вас мав подібний досвід і зможе поділитися, як впоратися з такими ситуаціями.