Моя дружина сама підштовхнула мене до “походу наліво”. Після весілля вона з веселого ангела перетворилася на похмуру і постійно буркотливу жінку, з масною гулькою на голові, і заштопаному хатньому халаті.
– Тарасе, я більше не можу цього терпіти! – голос Ірини, м’яко кажучи, звучав як грім серед ясного неба. Вона стояла на кухні, зі схрещеними руками, втомленим поглядом і тією незмінною образою, яку я бачив майже щодня. – Ти навіть не намагаєшся!
Я мовчав. Що я міг сказати? Що після всіх спроб зрозуміти й підтримати я тепер сам відчуваю себе, як тінь?
Наше життя разом більше нагадувало затягнуту драму, де всі репліки були передбачувані, а фінал давно зрозумілий. Але в якийсь момент я вирішив не мовчати.
– Іро, а ти хочеш спробувати хоч раз почути мене? Чи я просто існую, щоб задовольняти твої очікування?
Вона відвела погляд і почала розкладати посуд по шафах. Її мовчання було гучнішим за будь-які слова. А я подумав: як ми дійшли до цього? І чи зможемо колись знайти шлях назад?
Ми познайомилися з Іриною в університеті. Вона була тією дівчиною, яка завжди привертала увагу: яскрава, впевнена, з безліччю ідей. Мені здавалося, що я знайшов свою ідеальну половинку. І наші перші роки разом були справжньою казкою. Та коли ми одружилися, все почало змінюватися.
Ірина стала іншою. Дрібниці, які раніше здавалися милими, тепер перетворилися на постійний привід для суперечок. Вона була незадоволена всім: від погоди до вибору ресторану для святкування. Якось я запропонував провести вихідні на природі, але отримав відповідь:
– Це ж треба все організовувати, збирати речі, а ти хочеш, щоб я робила це сама?
Я запропонував свою допомогу, але це викликало лише нову хвилю обурення.
– Тарасе, не вигадуй! Яка природа? Ми ж дорослі люди, а не школярі.
Так і було завжди. Кожна моя ідея розбивалася об її скептицизм. І з часом я почав почуватися чужим у власному домі.
Все змінилося, коли я познайомився з Галиною. Вона була колегою по роботі, і ми випадково зустрілися на одному з корпоративів. Вона сміялася легко й невимушено, мала сотню ідей для життя, і, що головне, підтримувала їх втілення.
– А як ти відпочиваєш після роботи? – запитала вона одного разу.
– Відпочиваю? – я розгублено усміхнувся. – Хіба це можливо?
– Ну, тоді треба це змінити! Давай якось разом виберемося на велосипедну прогулянку?
Так ми і зробили. Галина подарувала мені те, чого я не відчував вже багато років: свободу, радість і просте людське тепло. Наші прогулянки поступово стали чимось більшим, ніж просто дружба.
Однак, повертаючись додому, я щоразу почувався винним. Не тільки через свої почуття до Галини, але й через те, що зраджував ту сім’ю, яку ми з Іриною будували разом. Та чи справді це була сім’я?
Якось я вирішив усе розповісти Ірині.
– Іро, нам потрібно поговорити.
– Що на цей раз? Ти знову щось не так зробив? – вона кинула на мене свій звичний докірливий погляд.
– Я… я зустрів іншу людину.
Її реакція була такою, як я очікував. Вона кричала, звинувачувала, розпитувала про кожну деталь.
– Ти зрадник! Я завжди це знала!
– Іро, я теж винен, але ми обидва знаємо, що наші стосунки вже давно не ті, – спокійно відповів я. – Ми тільки робимо одне одного нещасними.
Сьогодні я живу з Галиною. Вона підтримує мене, і я бачу, як можна жити, не відчуваючи постійного тягаря на плечах. Ми з Іриною залишилися на відстані, але я завжди буду поряд для нашого сина, Андрійка.
Мені важливо знати: чи могли ми з Іриною врятувати наш шлюб? Чи це нормально – йти далі, коли розумієш, що більше немає нічого, що тримає вас разом?
Друзі, я розповів свою історію, щоб почути вашу думку. Як ви вважаєте, що варто було зробити в такій ситуації?