Мій сорокарічний син досі на моєму забезпеченні. Він каже, що амбіції не дозволяють йому йти на роботу вантажника. Недавно ми разом були в торговому центрі і Мирон попросив мене оплатити його каву. З цього все і почалось
– Мамо, ти ж знаєш, що мені зараз важко! Чого ти до мене чіпляєшся з тою роботою?
– Мироне, тобі важко не тому, що в житті бракує можливостей, а тому, що ти їх не шукаєш, – відповідаю синові, намагаючись стримати емоції.
– І що ти хочеш, щоб я робив? Йшов прибирати вулиці чи вантажити коробки на складі? Це ж соромно для чоловіка з вищою освітою!
Ось такий діалог ми з сином ведемо чи не кожного тижня. А розпочалося все кілька років тому, коли Мирон вирішив, що його шлях у житті не повинен включати важку працю чи постійний дохід. Він виправдовувався, що «зараз такий час» або що його «таланти не цінують». І так поступово він осів у мене вдома.
Мирон має диплом економіста, на який я колись витратила чимало зусиль та грошей. Його батько, мій чоловік, завжди говорив: “Освіта – це ключ до успіху”. Але наш син, здається, цим ключем не скористався. Замість того, щоб шукати роботу за спеціальністю чи пробувати себе у нових сферах, він сидить удома й постійно скаржиться на “неправильний світ”.
Колись я виправдовувала його. Думала, що молодь зараз має інший погляд на життя. Можливо, йому треба більше часу, щоб знайти себе. Але тепер йому вже сорок. І замість того, щоб підтримувати мене, я підтримую його. Різниця лише в тому, що я працюю медсестрою в лікарні й, повертаючись додому після важкої зміни, готую вечерю не лише собі, а й дорослому чоловікові, який весь день провів за телефоном.
Я намагалася говорити з ним. Пояснювати. Бувало, казала різкіше, ніж хотіла. Але все безрезультатно. Одного разу я прямо запитала:
– Мироне, чому ти не хочеш спробувати влаштуватися хоч на якусь роботу? Навіть тимчасово?
– Бо це не для мене, мамо. Я ж не для того навчався стільки років, щоб тепер працювати руками. У мене є амбіції!
– Амбіції? То де вони, ті твої амбіції? У вигляді чашки кави, яку ти щойно попросив мене оплатити?
Він образився. Звісно, я не хотіла його ранити, але правду приховати не можу. Мені вже важко фізично, а іноді й морально. Чоловіка не стало кілька років тому, і тепер на моїх плечах усе. Але замість підтримки я отримую тільки докори.
Мирон часто скаржиться, що життя несправедливе. Каже, що хороші місця в нашому містечку давно зайняті «своїми». І, можливо, в цьому є частка правди. Але хіба це привід опускати руки? У молодості ми з чоловіком теж не мали ні зв’язків, ні великих статків. Проте ми працювали, як могли, й досягли всього власною працею.
Щоразу, коли я намагаюся завести з ним серйозну розмову, він уникає теми. Каже, що я нічого не розумію або що він сам розбереться. Але роки йдуть, а “розбиратися” він, схоже, не поспішає. Навіть про створення сім’ї я вже не кажу. Хоча, відверто, я мріяла про онуків. У нього була дівчина, Оксана, але вона пішла від нього, коли зрозуміла, що серйозного майбутнього з ним не буде.
Оксана якось зізналася мені:
– Олено Павлівно, вибачте, але Мирон просто не хоче дорослішати. Я не можу все тягнути сама.
І я її розумію. Саме тому вирішила більше не потурати синові. Декілька місяців тому я сказала йому прямо:
– Мироне, якщо ти не знайдеш собі роботу до кінця року, я перестану тебе фінансово підтримувати.
Він спершу подумав, що я жартую. Але потім побачив, що цього разу я серйозна. Відтоді атмосфера вдома стала ще більш напруженою. Він почав називати мене егоїсткою, мовляв, я відмовляюся допомогти своєму рідному синові. Але хіба це допомога? Я не хочу, щоб він став залежним від мене до кінця життя.
Я знаю, що мій підхід може здатися надто сильним. Але хіба це не моя відповідальність як матері? Не лише любити, а й навчити? Іноді любов означає сказати “ні”. Навіть якщо це важко.
Дорогі читачі, як ви гадаєте, чи правильно я чиню? Можливо, у когось із вас були подібні ситуації? Як ви змогли допомогти своїм дорослим дітям взяти відповідальність за власне життя? Буду вдячна за поради.