Мій чоловік мовчки стояв зі мною на кожній недільній службі, а потім, як ні в чому не бувало, їхав до своєї коханої. А я все сиділа, переварюючи думки, але про розлучення, до одного моменту, я й не думала. Я робила це все заради дітей. Лиш би вони росли в повноцінній сім’ї.
– Ти що, не бачиш, що я не витримую? – сказала я тихо, немов зізнаючись собі.
– Оксано, ти як завжди, – відповів Іван без емоцій, в погляді якого не було ані подиву, ані жалю. – Все добре, не переживай.
Але я знала – ми вже давно не були тим, чим мали б бути.
Тільки на перший погляд здається, що все може виглядати ідеально. Ми разом із дітьми, іноді посміхаємося, йдемо на прогулянку. Та насправді все було зовсім по-іншому. Моїй душі стало важко дихати в його присутності. Я заїжджала до свекрухи, і навіть там відчувала, як ми стаємо чужими один одному.
В якийсь вечір, коли ми повернулися з прогулянки, син Андрій тихо заговорив.
– Мам, а чому тато знову не з нами? – його питання розбило моє серце. Йому було лише десять, але він уже розумів більше, ніж я сподівалася.
– Не хвилюйся, Андрійку, тато просто втомився. Він скоро буде, – відповіла я, хоча знала, що це не відповідає правді.
Я намагалася заспокоїти дітей, адже вони не винні у всьому цьому. Але відчуття того, що наші стосунки просто вислизають з рук, не залишало мене. Ми навіть не сварились більше, бо не було вже ні сил, ні бажання піднімати цей момент.
Одного вечора, коли я подавала вечерю, і ми всі сиділи за столом, Іван повернувся додому, не сказавши ані слова. Моя сестра Катерина сиділа поруч і мовчки спостерігала за тим, що відбувається.
– Ти знову не поговорив з ним? – запитала вона тихо, підходячи до мене.
Я лише знизала плечима. Ми й так уже багато разів намагалися розмовляти, але кожен раз це закінчувалося тим, що ми залишали один одного з відчуттям гіркої поразки.
Коли наш син почав виявляти свою незадоволеність, я зрозуміла, що більше не можу так жити. Кожен день став все важчим. Усі ці приховані образи, непорозуміння, мовчазні претензії накопичувалися, як снігова брила, і ось вона почала руйнувати все, що я намагалася побудувати.
– Мамо, я не хочу, щоб ви з татом постійно сварились! – розплакалася моя донька Марічка, стоячи на порозі кухні. – Ми хочемо, щоб все було як раніше.
Ті слова мене розчулили. Я зрозуміла, що не можу більше ховати правду. Діти бачили, що щось не так, і не варто більше тягнути час.
Я не знала, що робити. Можливо, для нас усіх буде краще, якщо ми розлучимося? Чи зможемо ми знайти те, що втрачене, якщо просто спробуємо ще раз?
Я довго думала про це, навіть після того, як Іван повернувся з чергового візиту до своєї коханої.
– Я не можу більше так жити, – зізналася я собі в тій тиші, що нас оточувала. – Я відчуваю, що я вже не кохаю його. І він, здається, вже давно не любить мене.
Коли ми сіли за стіл, я подивилася на дітей і відчула, як сильно я хочу для них кращого життя. Вони заслуговують на щастя.
– Іван, – сказала я, коли він увійшов, – ми повинні поговорити.
Він знову мовчав, і я зрозуміла, що більше не можу чекати. Все стало зрозуміло після того, як він все частіше затримувався у когось іншого.
– Я не можу більше бути з тобою, – сказала я, намагаючись стримати сльози. – Це не те життя, яке я хочу для нас, для дітей.
Іван знову знизав плечима і мовчки вийшов з дому. Тоді я відчула, як внутрішня важкість почала спадати, хоч це було важко.
Я ніколи не думала, що настане цей момент, коли я зможу сказати собі, що це кінець. Але, мабуть, для мене це був єдиний правильний вибір. І навіть коли він поїхав, я не відчувала себе остаточною поразкою.
Ми більше не розмовляли так, як раніше. Наші діти швидко адаптувались до нової реальності. І хоч я до сьогодні не маю відповіді на питання, чи була я правильною, я знаю одне – це було необхідно.
Весь цей час я питала себе, чому я залишалась у цих стосунках. Чи дійсно я була щаслива? Чи могла б я зробити щось інакше? І чи не повинна я була зупинитися раніше? Зараз я розумію, що я не жалію. Це було правильне рішення, хоча і дуже важке.
Може, коли-небудь ми зможемо залишатися друзями, але зараз я знаю одне – я хочу бути щасливою, а для цього потрібно дати собі шанс на нове життя.