– Мамо, ти серйозно?
Дмитро з відчутною напругою вмостився на дивані. Олена, склавши руки, дивилася на мене, мовби чекаючи пояснень. Її погляд був сумішшю роздратування і недовіри.
– Що саме тебе так дивує, синку? – спокійно запитала я, хоча серце калатало, мов дзвін.
– Ти вирішила залишити все, що маєш, чужим людям? – майже вигукнув Дмитро. – І це після всього, що ми для тебе робили?
Ця розмова була неминучою, але я не сподівалася, що вона пройде легко.
– Дмитре, Олено, ви ж знаєте, як я опинилася в такій ситуації. Ви знаєте, як мені було важко, коли мене обдурили з тими заощадженнями. І ви знаєте, хто мене підтримував у цей час.
– Але ж це наша квартира! – не стрималася Олена. – Ми ж завжди знали, що вона перейде нам. Хіба ми не твої діти?
Їхні слова відгукнулися у серці. Вони були моїми дітьми, але їхні погляди на життя й цінності були настільки далекими від моїх, що я все частіше замислювалася, чи розуміємо ми одне одного взагалі.
Я привела на світ Дмитра й Олену в непрості часи. Весь свій час і сили я присвятила їм. Коли чоловіка не стало, а вони ще були зовсім малими, я працювала на двох роботах, щоб вони мали все необхідне. Але тепер, коли вони виросли, ми віддалилися одне від одного. Я не звинувачую їх. Світ змінився, люди стали жити швидше, орієнтуючись на матеріальне. Проте це не пояснює їхньої байдужості, коли я найбільше потребувала допомоги.
Кілька років тому зі мною стався випадок, який я довго не могла прийняти. Мені зателефонував чоловік, представившись працівником банку. Він переконав мене, що мої заощадження під загрозою, і я перевела їх на так званий “захищений рахунок”. Усі гроші, які я відкладала на старість, зникли в один момент.
Коли я розповіла про це дітям, сподіваючись на підтримку, їхня реакція мене приголомшила. Дмитро сказав, що я сама винна, що була такою наївною. Олена додала, що я маю навчитися вирішувати свої проблеми самостійно. Тоді я зрозуміла, що залишилася сам-на-сам зі своїм становищем.
Згодом я почала ходити до місцевого фонду для людей похилого віку. Там я зустріла людей, які розуміли мої переживання. Ми разом плели теплі шкарпетки для хлопців, які нас захищають, організовували благодійні заходи. Вони прийняли мене такою, якою я є, без осуду й докорів. Завдяки цьому фонду я знову відчула себе потрібною.
Коли я почала трохи оговтуватися від втрати, я прийняла важливе рішення. Я вирішила залишити свою квартиру цьому фонду. Вони допомогли мені в найтемніший період мого життя, і я хотіла відповісти їм тим самим.
Повертаючись до розмови з дітьми, я знову зітхнула й пояснила:
– Я вдячна вам за все, що ви для мене зробили. Але, коли мені було найважче, ви не були поруч. Цей фонд став для мене справжньою родиною. Я знаю, що моє рішення вас розчарує, але я не можу вчинити інакше.
Дмитро підвівся, схопив пальто й кинув:
– Ти йдеш проти власних дітей! – і пішов геть, не чекаючи відповіді.
Олена залишилася сидіти. Вона мовчала, і в її очах я побачила не тільки розчарування, а й щось схоже на розуміння. Нарешті вона заговорила:
– Мамо, я не можу тебе зрозуміти. Але, мабуть, ти маєш право на свій вибір. Просто знай: ми залишаємося твоїми дітьми, навіть якщо зараз усе так складно.
Її слова дали мені надію, що колись вони зрозуміють мої мотиви.
Чи вчинила я правильно, передавши квартиру фонду? Чи можна було знайти інше рішення, яке задовольнило б і моїх дітей, і мене? Напишіть, що ви думаєте про це. Як би ви вчинили на моєму місці?