Ми з чоловіком все своє життя прожили в селі. Важко працювали, бо хотіли своїх дітей, а в нас два сина, поставити на ноги, а головне, гідно виховати.
Старшим сином ми гордилися, бо гарно вчився в школі, а після вступив до інституту. На третьому курсі відгуляв наш Андрій весілля. Невістка наша панянка міська. Жили вони в області. Рік за роком в них народилось двоє діточок.
Молодший же закінчив училище, одружився на дівчині з нашого села. Не дуже нам Ольга подобалася, бо не була видна. В селі, як на мене, були красивіші дівчата. Та нічого не поробиш. То є любов.
Богдан жив в нашому ж селі, тому особливо його сім’ї ми не допомагали. А ось Андрію ми часто, як не возили торби, то передавали через водія маршрутки. Вони ж в місті живуть, а там все дорого, – виправдовувала я себе та чоловіка перед молодшим сином і невісткою.
Не раз і грошима допомагали, бо діти ходили на різні секції, уроки з англійської чи плавання.
Онуки ж ті, що в селі, нічим особливо не займалися, так, в футбол ганяли на майданчику, то для чого їм гроші.
Час минав, діти дорослішали, онуки підростали. Якось я почала говорити чоловіку, що треба ж наші накопичення порівну розділити і віддати дітям. Але Вітя мене зупинив.
– Не спіши, Стефо. Давай, хто нас глядітиме в старості, і хто як поводитися з нами буде, тому все й дістанеться.
Чоловік, як у воду дивився. Коли мого Віті не стало, то менший син взяв всю церемонію на себе. Старший же поводився як панок. А невістка міська, так взагалі ледь встигла зі свекром попрощатися, бо мала якісь важливіші справи.
Ще сорок днів не минуло, як Андрій почав говорити, щоб я всі гроші йому віддала.
– Я знаю, що гроші у вас є і не погані. В тата пенсія була, чуть як не моя зарплата. Ви ж нічого особливогр не купляли. Тож прийшов час поділити їх між мною і Богданом.
Я пояснила сину, що ще не час, і пішов він від мене ображений.
Я коли телефонувала онукам в місто, вони навіть не хотіли зі мною говорити.
– Дзвони татові, чого нам надоїдаєш!
Я розуміла, що все це через гроші, які їм не дала.
А через деякий час молодший син мене забрав до себе жити. Я вже не могла собі і зварити щось і гідне, і прибрати в хаті.
Невістка бігала круг мене, і помагала і чай з печивом свіжим приносила.
Я відчула таку ніжність і увагу, якої ніколи ще не чула.
А потім був день матері.
Онуки молодшого сина прийшли з самого ранку до мене в кімнату з квітами. Невістка накрила святковий стіл. Ми так гарно посиділи.
В їх домі в мене відкрилося друге дихання.
А через два дні після дня матері в гості заїхав і старший син. Андрій також мене привітав, але не квітами. Привіз пляшку молока і кілограм сиру. Богдан вже корови не тримає, а Андрій знає, як я люблю молочку.
Трохи він посидів і знов почав про гроші натякати. Мені було перед ним не зручно. Ось я і витягла три тисячки з шухляди.
– Це привітаєш від мене зі святом свою дружину і дітей. Купите щось собі за ці гроші.
Як тільки старший син поїхав в кімнату зайшла Ольга.
– Ми прийняли вас в своєму домі. Ми вас кормимо, миємо, одягаємо. Але наші з Богданом діти не заслужили на свято і сотні, а Андрія по тисячці отримали.
– Олю, я не знаю чому дала їм ті гроші!, – виправдовувалася я.
– Я знаю. Бо все життя ви лише їм допомагали. Лише ті онуки були вам рідні, а наші так собі, в селі живуть, все мають.
Невістка ще багато чого говорила і до мене дійшло, що вона таки права.
Вони з Богданом мене приютили, вони оплатили прощальну церемонію діда, вони роблять мої дні у себе дома святковими.
Того ж дня я витягла з серванту всі свої заощадження і поклала їм у вітальні на стіл.
– Ось, діти. Ви на це заслужили. Тільки благаю, пробачте мене.
Богдан сказав гроші покласти, де і були. Зараз вони їм не потрібні.
Тільки тепер я зрозуміла слова чоловіка.
– Віддамо тому, хто перед нами заслужить.
А заслужив то Богдан і його сім’я…
Автор – КАРАМЕЛЬКА