Мені було 16 років, я народила сина. Але мої відомі у місті батьки не дозволили мені виховувати мою дитину і відправили мене за кордон на довгі роки.
Можна сказати, що вони виростили мого сина. Я іноді приїздила, але мала житло, роботу і чоловіка за кордоном. Дітей в мене більше не було. Ми виховували з чоловіком прийомну донечку, але вона живе там, де жила я багато років, в Іспанії.
Я повернулася в Україну, вже дорослою. Доглянула своїх батьків, їх уже не стало. А потім я поїхала в Київ і знайшла свою невістку.
Мені 58 років. Я пишу це не для когось, а, скоріше, для себе. Можливо, так я знайду відповіді на питання, які не дають мені спокою і умиротворення.
Мені було 16, коли я народила сина. Це був важкий час. Мої батьки були дуже відомими й шанованими людьми у нашому місті, вони займали високі посади, і їм важливо було зберегти репутацію.
Коли вони дізналися, що у мене буде дитинка, то одразу вирішили все за мене. Мені не дали вибору, не дозволили відчути радість материнства. Вони наполягли на тому, що виховуватимуть дитину самі, а мене відправили за кордон.
З батьками мого хлопця вони теж про все домовилися – юний батько мого сина назавжди зник з мого життя.
Я пам’ятаю той день, коли вперше побачила свого сина. Він був такий крихітний, такий прекрасний. Але мені заборонили навіть наближатися до нього.
“Так буде краще для всіх”, – казали вони. Я не мала права голосу. За кілька тижнів мене відправили до Іспанії. Там я навчалася, працювала, будувала своє життя. Але кожен день починався й закінчувався думками про маленького хлопчика в Україні.
Батьки дотримали слова: вони виховали мого сина як свого. Він ріс у достатку, мав усе найкраще, але не знав, що я – його мати.
Наші зустрічі були рідкісними й холодними. Коли я приїжджала до України, то бачила, що для нього я чужа. Він називав мене на ім’я, а не “мама”. Я з цим змирилася. Можливо, через страх перед батьками, можливо, через почуття провини.
Моє життя за кордоном теж складалося непросто. Заміж я вийшла лише через десять років після від’їзду. Ми з чоловіком не змогли мати своїх дітей, але всиновили дівчинку, яка стала для нас справжнім щастям. Ми виховали її в любові, але моя душа завжди рвалася додому, до України, до сина.
Коли йому виповнилося 25 років, мене вразила новина: його не стало. У мене ніби земля пішла з-під ніг. Я не могла знайти собі місця. Батьки залишилися самі й постаріли вмить. Через кілька років я вирішила повернутися до України.
Останні роки життя моїх батьків я доглядала їх. Ми так і не говорили про мого сина. Усе, що сталося, так назавжди і залишилося тінню між нами.
Коли їх не стало, я зрозуміла, що тут мене більше нічого не тримає. Від мами я дізналася про вдову сина, Зоряну, і маленького онука.
Вона жила в Києві у трикімнатній квартирі й шукала квартирантів, щоб здавати одну з кімнат. Я вирішила, що це мій шанс. Так я стала її квартиранткою. Вона прийняла мене з теплотою.
Мій онук Назарчик – це маленький промінчик у моєму житті. Я граюся з ним, воджу на гуртки, допомагаю з уроками. Ми подружилися з Зоряною. Вона довіряє мені як добрій людині, але не здогадується, що я – її свекруха і бабуся її сина.
Я не знаю, що робити. Частина мене прагне зізнатися. Я хочу, щоб вони знали правду, щоб ми стали справжньою родиною. Але інша частина боїться зруйнувати те, що ми маємо зараз.
Що, як вони відвернуться від мене? Що, як мій онук, дізнавшись, хто я, перестане мене любити?
Кожного вечора я молюся про мудрість. Поки що я живу в цій маленькій ілюзії сімейного щастя. Але як довго я зможу це приховувати? І чи правильно це? Як би ви вчинили на моєму місці? Дуже хочу почути якісь мудрі людські поради.
Фото – авторське.