Мені 52 роки, 30 з них я заміжня за хорошим чоловіком. Живу в достатку, діти двоє виросли. І ось я закохалася, немов дівча. Хіба так буває в такому віці? Він хоче, аби я пішла від чоловіка і ми були разом.
Вийшла я за Павла заміж у 19, а чоловік старший за мене на 10 років. Всього досягли самі, бо Паша на той час вже трохи стояв на ногах.
Живемо ми добре, виростили двох дітей, сина і донечку. Діти дорослі і живуть в іншій країні. У чоловіка та в мене керівні посади в різних організаціях. Робота цікава, живемо в достатку. Але звичайно ми з Павлом стали стали вже скоріше близькими друзями.
І ось пів року тому я познайомилася з одним чоловіком. Це друг мого шефа, ми познайомилися на корпоративному заході. Ми почали спілкуватися, він приходив під час моєї обідньої перерви і ми ходили на каву.
Багато говорили. Нас тягло одне до одного з такою силою, якій не можливо було протидіяти. Вперше в житті я зустріла людину, настільки мені рідну.
Так, ми почали зустрічатися зі Святославом, не часто і таємно. Але ці зустрічі роблять мене неймовірно щасливою, я після них просто літаю. Він розлучений давно і має дорослу доньку, тобто нікому нічого не повинен.
А ось я в шлюбі. Хоча кожної миті думаю про Святослава. Він хоче, щоб ми були разом, пропонує мені йти від чоловіка і лишатися з ним. У нього квартира, дача, машина і власний бізнес. Тобто там я теж буду досить забезпечена, до того ж маю роботу, та й з чоловіком все поділимо в разі розлучення.
Я не знаю, що робити. Слухати розум чи серце? Дозволити собі бути щасливою вже в такому не юному віці, чи залишатися в рамках соціуму? Заборонити собі кохання, розлучення? А як поставлять до цього мої діти? Як прийме Павло? Батьки?
У старшої дочки у рік тому було весілля, і онуки можуть з’явитися у найближчому майбутньому. Як ми будемо всі спілкуватися?
Я досі перебуваю в ейфорії від стосунків зі Святославом. Розумієте, я повірити не могла, що можу викликати такі почуття в такому віці. На роботі навіть помітили, що помолодшала, блиск в очах з’явився. І чоловік навіть на це звернув увагу, компліменти робить.
Але зараз мені так важко! Бачити очі Святослава і це чекання в них. Він готовий заради мене на все, а я, маючи стільки, не можу зважитися на вирішальний крок.
Закінчити ці стосунки не можу. Намагалася багато разів. Не можу без нього. Його голос, очі, те, що він поруч, розмови про музику, книжки, подорожі, життєві цінності – все це мене полонило. Адже вдома давно таке не обговорюється, переважно – робота, діти. Зі Святославом я ніби в паралельній реальності.
Невже це вона – остання любов? Ніколи не могла навіть уявити, що таке буває.
Моя сусідка, бабуся, з якою я поділилася душевними сумнівами, каже, що таке останнє кохання може бути найсильнішим у житті навіть у такому віці. Бабуся Люба жалкує, що сама прожила життя в повазі з чоловіком, але без любові.
І що ж мені робити? Які поради можете мені дати?
Фото – авторське.