Мені 39 років, звуть Надія. Власної родини й дітей не маю, але гарно заробляю – 70 тисяч гривень на місяць, працюю на двох роботах, допомагаю двом сестрам і батькам.
Я завжди потураю їхнім примхам, адже рідніших людей у мене немає. І ось зібралися ми в неділю традиційно після служби в храмі до батьків на обід і я озвучила своє рішення. Як же вони всі почали мене відмовляти! Тому й хочу з вами, дорогі читачі, порадитися: слухати мені свою душу чи рідню?
У батьків нас три сестри. Я дуже рада, що мені пощастило народитися у великому місті – у Франківську, де багато різних можливостей. Серед своїх сестер я, без перебільшення, найуспішніша. І на це, як на мене, є свої причини. Хороші і не дуже.
Мені завжди подобалося вчитися. Здобувати досвід, пізнавати нове, вчити іноземні мови, багато читати. Я змалечку розуміла, що не така симпатична, як сестри, тому робила ставку не на зовнішній вигляд, а на свій розум. Отже, всю свою енергію я спрямувала в роботу і саморозвиток.
Молодші сестри знайомилися з хлопцями, влаштовували особисте життя, а я в цей час займалася кар’єрою. Романи в мене також були, не подумайте. Але нічого серйозного. Я з головою пірнула в роботу і навіть навчилася бути щасливою від того, що я чиста кар’єристка. Такі як я мене зрозуміють.
Нині мені 39 років. Я доглядаю за собою і досить гарно виглядаю, дещо знаю, багато де побувала. До своєї сім’ї я всі ці роки я ставилася дуже тепло.
Обидві мої сестрички повиходили заміж, народили по дитині. Оскільки наші батьки не те щоб дуже багаті, допомагати сестрам найчастіше доводилося мені. Але я допомагала і допомагаю по своїй волі.
У середньої сестри народився синочок кілька років тому. Гроші на перший час, якісна нова коляска і ще купа різного для малечі – про все подбала я, адже чоловік моєї сестри був ще надто молодий, не встиг заробити достатньо грошей, а вона сама ніколи і не працювала.
Але у мене була можливість допомогти – то чому ні?
Молодша сестра теж заміжня й має донечку там та сама картинка. Батькам я теж даю 5-7 тисяч на місяць, разом з ними раз-два на рік неодмінно їдемо на відпочинок. Море чи гірське свіже повітря – не традиція, яку я особисто ввела і дуже насправді цьому рада. Ну і, відповідно, за квитки також плачу я.
Тобто я дійсно можу себе назвати доброю сестрою і дочкою, і турбота про сім’ю завжди була моїм обов’язком і пріоритетом.
Та ось я прийняла одне дуже важливе і відповідальне для мене рішення і поділилися в минулу неділю новинами із сім’єю. Та на мій подив сестри і навіть батьки почали мене наполегливо відмовляти!
А вирішила я стати мамою якійсь покинутим дітям і всиновити хлопчика і дівчинку – трирічних сиріт, братика й сестричку. Малюки просто чудові, я вже з ними познайомилася.
Та батьки й сестри сказали, що зараз це не на часі, що я вже не в тому віці, що це дуже складно – підняти двох, та ще й чужих дітей, самій.
Але я вірю у свої сили! Мені чомусь здається, що з часом після всиновлення цих діток я ще й долю свою зустріну – якогось гідного чоловіка, який не злякається відповідальності і розділить зі мною всі труднощі й радощі. Час покаже.
Але найбільше здивували батьки. Вони просто так і сказали, що раз мені «пощастило» стільки досягти, то тепер я зобов’язана допомагати своїй сім’ї всіма силами. Це – моя місія і призначення. І особисті бажання не повинні нічого міняти.
Тепер думаю, що мені робити. Не можу ж покинути своїх рідних і змінити світогляд всього свого життя ось так одразу. Але й продовжувати бути спонсором чужого доброго життя теж не хочу. Хочу жити своє життя.
Як мені вчинити? Відмовитися від свого рішення? Але я вже люблю цих дітей і вони дуже мене чекають. Але я таким чином точно зіпсую взаємини з батьками й сестрами. Як бути?
Фото – авторське.