Мені 36 років, доросла жінка, одружена більше 15 років, двоє дітей у нас з чоловіком Михайлом. Але я досі як мале беззахисне дівча перед свекрухою Раїсою Іванівною.
За всі роки мого шлюбу, на жаль, так і не склалися добрі стосунки з мамою Михайла. Я не вірю жодному її слову, ні люб’язності награній, ні рідкісним дзвінкам – нічому. Моя ворожість настільки сильна, що, напевно, вона вже частина мене самої.
Живемо ми окремо вже дуже давно, вона практично не бере участі в нашому житті – жодного разу за весь час не приїхала і не допомогла з дітьми, нікуди з ними жодного разу не сходила. Тільки чекає, що ми маємо приїжджати до неї додому, на її територію та привозити онуків.
Після кожної такої поїздки, які бувають не частіше ніж двічі на рік, я приїжджаю додому і тиждень ще оговтатися не можу. Все тому, що вона мило усміхається, але при цьому постійно щось вимагає від на нас, намагається з’ясувати всі подробиці нашого життя, скільки заробляємо і таке інше.
Мама чоловіка постійно дає нав’язливі поради, які нікому не потрібні, постійно порівнює, як живемо ми та її кохана донечка, якій за 40, і та незаміжня. Свекруха – шкільний вчитель, до речі.
Я дуже втомилася від свекрухи й зовиці, ця ситуація впливає на мене і мою родину явно не найкращим чином. Кордони намагаюся ставити, але, звичайно, хотілося б добрих взаємин, а не таких, які є зараз. Д
умаю, головна моя помилка була в тому, що я спочатку не вибудувала кордону зі свекрухою і зовицею, завжди була доброю, відкритою дівчиною, а, мабуть, треба було бути такою ж хитрою і маніпулятором.
Можливо, хтось був у подібній ситуації і зможете дати мені корисні поради, буду дуже вдячна!
Фото – авторське.