– Ольго, а поїхали в цьому році до мене, подивишся як я живу, відпочинемо собі гарно, у мене село курортне, мальовниче, – якось запропонувала мені моя подруга Марія.
Вона така ж заробітчанка, як і я, ми з нею тут в Італії і познайомилися, в неділю в свій вихідний в парку гуляємо. Марія моя ровесниця, має двох дорослих синів, заради них вона тут і старається.
У мене інша ситуація, я дітей не маю, ми з чоловіком самі жили. А коли 10 років тому його не стало, я в Італію і поїхала. Квартира у нас була, але я купила ще одну зараз. В новій квартирі я планую жити коли повернуся, а стару буду здавати, щоб мати прибавку до пенсії.
З родичів у мене є тільки рідна сестра і племінники, я їм час від часу допомагаю, коли можу – то грошима, то продуктами. Але добре розумію, що я повинна сама на себе розраховувати, тому і купила квартиру.
Марія ж розраховує на своїх дітей, вона синами своїми нахвалитися не може, все мені розповідає, які вони у неї ладні та гожі. Всі гроші, які вона заробляє, вона додому синам відсилає, а ті вже ними розпоряджаються на свій розсуд.
В цьому році Марія їхала додому у відпустку, і захотіла, щоб я поїхала з нею. Я довго вагалася, але потім прийняла її пропозицію, і ми поїхали.
Ця поїздка дуже змінила і мене, і Марію, ми багато що зрозуміли за цих три тижні. Марії було навіть трохи соромно переді мною, але я все розумію, вона і сама не сподівалася, що її сини так її приймуть.
Марія на заробітках вже 20 років, не мені її гроші рахувати, але я розумію, що заробила вона вже чимало. Приїхали ми до неї в село, вона по телефону синам повідомила, що буде не одна. Тож я сподівалася, що нас належним чином зустрінуть.
Водій нас підвіз до самої хвіртки, стали ми сумки з італійськими подарунками витягувати. Спочатку прийшов один син, потім другий. Вони відразу поділилися сумками і грошима, які привезла Марія, вона ще й в хату не встигла зайти.
Я була злегка ошелешена тим, що побачила. Ніхто навіть не спитав, як мама з дороги почувається. Але далі було ще гірше. На подвір’ї стояло два великих будинки і одна стара хата, бачу, що Марія прямує в стару хату.
По дорозі радісно мені показує, що он перший будинок – її старшого сина, а другий – молодшого. Каже, що ми потім підем на екскурсію, подивимося, яку красу сини собі поробили.
В старій хаті не дуже гарно пахло, невістки навіть не прибралися там до приїзду свекрухи. Води в хаті немає, туалет на вулиці. Сказати, що я була ошелешена, це нічого не сказати. Жінка 20 років працює на заробітках, і повертається жити в стару хату без зручностей!
Поки ми розкладалися, невістки накрили стіл, щоправда надворі, мовляв, літо ж. Сіли ми обідати, розмови були тільки про гроші. Сини крім того, що побудували собі по будинку, вони ще й звели кожен невеликий котедж, який здають туристам, бо селище у них курортне.
Марія тішиться, слухає синів уважно, а я сиджу і дивуюся – ну як так можна? Мама пів життя горбатиться в Італії, а дорослі діти живуть за її рахунок і не вважають за потрібне мамі в хаті ремонт зробити і зручності провести.
Робити прямі зауваження я не стала, бо вважаю, що не маю на це права, чужа сім’я – темний ліс, але я стала розповідати про своє життя, про те, як я собі квартиру купила, як гарно її обставила, і як я буду чудово в ній жити, коли повернуся з заробітків додому.
– То Ви собі можете так дозволити тому, що у Вас дітей немає, – сказала мені одна з невісток Марії. – А у мами є діти, їй є про кого дбати.
– А про вашу маму хто подбає? – питаю. – З ким вона буде жити коли повернеться?
– Так у мами є будинок, – спокійно каже друга невістка.
– Без води і з зручностями на вулиці? Не погано… А ви подумали, як літній людині буде бігати взимку в туалет на вулицю і носити воду з криниці?
Марія мовчала, але наш діалог змусив її задуматися. Ввечері ми ще з нею пили чай і вона вперше за багато років зізналася насамперед собі, що вона таки щось неправильно робить, бо про себе зовсім не подбала, і побачила, що сини з невістками теж не мають наміру щось для неї робити.
– То за скільки років ти квартиру купила? – питає мене Марія.
– За чотири, – кажу.
– От і добре, сподіваюсь, що чотири роки я ще зможу працювати, – каже Марія.
І хоч вона, нарешті, прозріла, та все одно в її очах я побачила смуток. Тепер у неї інша проблема – як сказати синам і невісткам, що вона більше не даватиме їм євро?