– Мамо, який заміж в твої то роки?, – голосила в слухавку дочка, а вже за годину вона знову мене набрала і була спантеличена, бо як то так, мене дома немає, або ж я їй двері не хочу відкрити.
– А я не дома вже більше місяця. Відразу ж з лікарні мене як виписали, то Ілля мене до себе забрав. Якби ж я тільки знала, який смачний він бульйон з домашнім макароном варить, то б давно погодилася на його пропозицію, – відповіла я дочці.
За хвилину дочка тарабанила в двері Іллі, що на поверх вище мешкає від мене.
І я і Ілля вже багато років живемо одні. Ми бачили як ростуть одне одного діти, а потім і сім’ї створили. В Іллі два сина, а в мене дочка, яку я все життя леліяла і шкодувала, бо одна вона в мене.
Чоловік, батько Богданки, покинув нас, як дочка ще в садочок ходила. Іванка тата пам’ятає лише з весільних фотографій, які я дивом не викинула.
В свій час я навіть в Італію на заробітки поїхала, щоб Богданка була незалежною і мала своє житло.
Завжди Ілля на мене дивився закохано, але я відкидала навіть думати про щось більше.
Богданка завжди мені казала, що це смішно в такому віці зустрічатися і що я про неї і її дітей вже дбати повинна, а не про заміж думати.
Незважаючи ні на що, ми часто бачились з Іллею чи то в під’їзді чи в ліфті чи просто в продуктовій крамничці що біля будинку.
В нас було кохання, але на відстані. Я боялася, що справді про мене скажуть люди, хоча було мені трішки за шістдесят і в моєму віці життя також бурлить і люди закохуються.
Все змінилося, коли я потрапила з ногою в лікарню. Я не могла сама ходити, але дочка мала важливіші справи, тому до мене не спішила.
Якимось дивом, де я, дізнався Ілля.
Він мене і виходив і з лікарем говорив, а коли прийшов час, то й додому завіз, але не до мене, а на поверх вище.
Лише в такі моменти я зрозуміла, що ще готова до чоловічого плеча, якого мені всі ці роки так не вистачало.
Я погодилася вийти за Іллю заміж.
І лише коли Богданка про це дізналася, то примчала до мене.
– Як ти можеш? Яка розписка? Ти про мене і онуків подумала?
– Та тільки те й робила все життя, що про тебе і онуків думала. Час подумати і про себе.
Дочка на мене образилася і не розмовляє.
Сказала, що на нашу розписку не прийде, бо це соромно.
Я не наполягаю, якщо чесно.
А ви б пробачили дочку за таке відношення до себе? Невже я щось дочці винна?
Автор – Карамелька