Я народилася в селі, але завжди рвалася з нього і мріяла вибратися. Я терпіти не можу все це свіже повітря, тишу та роботу на городі без кінця і краю. Розумію, що є люди, які зі мною не погодяться, але я така. Дайте мені доступ до Інтернету, пару бургерів, маленьку кімнату у багатоповерхівці – і я буду щаслива.
Коли я виросла, моєю ціллю номер один стало придбання міської квартири. І я її, цієї мети, досягла півроку тому. Довелося багато працювати, відмовляти собі у всьому, взяти кредит. Але тепер я господиня невеликої студії майже на околиці міста. Це був найщасливіший день у моєму житті, бо я тепер можу жити, як завжди мріяла.
Батьки, щоправда, були від цього не в захваті. Вони дуже хотіли, щоб я залишилася з ними в одному будинку. Знайшла собі місцевого нареченого і продовжувала сімейну традицію: він працює на місцевому підприємстві, а я цілодобово прибираю, готую, перу, виховую дітей – як це було століттями нашої історії. Обслуговуючий персонал із золотим колечком на пальці.
Мама постійно дзвонить і вимагає від мене уваги й допомоги. Хоча у них із татом все добре. До моїх братів жодних питань немає, вони вже давно поїхали з дому і мають свої сім’ї. Але з мене, єдиної дочки, особливий попит.
Я пробувла в різний спосіб пояснити, що все, я теж живу своїм життям. Якщо треба допомогти у чомусь суттєвому, я допоможу. А для всякої нісенітниці у мене просто немає часу. Я працюю та будую кар’єру. Вибачте.
Але ні, такого права мені ніхто не давав. Недавно стався один показовий випадок. Мама зателефонувала мені з самого ранку, о 5 годині, бо вона вже не спить і думає, що й мені не варто, і поставила перед фактом: «Тітка Софія з сином приїдуть до тебе на кілька днів. Не хвилюйся, у них у машині є розкладачка. Ромі треба на співбесіду, а переночувати ніде. Я домовилася з нею, щоби пожили в тебе. Вдень вони, напевно, будуть у своїх справах, а вночі вже якось потісніться, не чужі ж.
Вони із собою продуктів візьмуть, картоплі, помідорів, огірків. Все свіже, щойно зірвали. Тож і тобі буде користь, і їм допоможеш. Тільки допоможи їм занести все до будинку. Ромчик кволий якийсь, не донесе».
І все. Мама хоч і зробила паузу після сказаного, але не для того, щоб вислухати мою відповідь, а щоб почути, як я кажу: «Так, звичайно». Я спробувала відповісти, що мені буде незручно, я не чекала на гостей, у мене бардак і все інше.
Але мама на це, як завжди, не реагувала. Спробувала пожартувати, а потім, коли зрозуміла, що я справді збираюся відмовити, згадала якісь мої дитячі провини, про мій обов’язок перед батьками і таке інше.
Я відмовила знову і поклала трубку. Якщо чесно, я так ніколи не робила, якщо чесно. Але останнім часом навалилося стільки роботи, що внутрішніх сил і терпіння, які мене зазвичай стримують, просто не вистачило. Мама передзвонила ще раз, а потім ще й ще.
Зрештою, мені на телефон прийшло повідомлення про те, що вона вже сказала, що я згодна. І до 8 години вечора до мене приїдуть родичі. Тобто, мене знову поставили перед фактом.
Рівно о 8-й вечора я була біля свого під’їзду. І чекала ще півгодини, доки на горизонті не з’явилися тітчини «жигулі». Тітка Соня діловито на мене подивилася, обійняла і почала розповідати якісь сільські новини про людей, яких я взагалі не знаю. Роман вийшов із машини другим і лише сором’язливо дивився під ноги. Я бачила, що він почував себе не комфортно.
Коли тітка вже захотіла вивантажувати з машини свої городні скарби, мене ніби переклинило. Я попросила її зупинитися і сказала, що не можу прийняти їх у себе. У тітки очі широко розкрилися, але я без запинки заявила, що в мене зараз в квартирі чоловік. Тому їм двом краще зупинитись у готелі поблизу.
Так, мама дзвонила мені сьогодні вранці. Але там, у селі, настільки поганий зв’язок, що наш дзвінок перервався. І не було можливості їй передзвонити: поганий зв’язок не ловить сигнал.
Я навіть запропонувала тітці Софії позичити трохи грошей, якраз на те, щоб вистачило зупинитись на кілька ночей в іншому місці.
Але тітка відмовилася, сказала, що гроші вони мають. Адже якщо приїжджаєш у місто із села, треба обов’язково сходити магазинами. Але їй сумно, що вони не зможуть побути зі мною, як родичі. Я відповіла, що так, це сумно. Але, можливо, завтра після роботи нам вдасться посидіти в кафе.
Я швидко скинула Ромі на телефон усі необхідні адреси, і родичі, попрощавшись, поїхали. І все. Я навіть не могла повірити, що вони можуть ось так спокійно відреагувати. Я чекала, зізнаюся, сцени й криків на весь під’їзд. Але вийшло інакше.
Наступного дня зателефонувала мама. Зрозуміло, не дала притулку родичам, зрадила сім’ю, здійснила непробачний гріх – зараз я вислухаю. Ну, що робити, не ігнорувати ж її все життя. Взяла слухавку. З телефону почувся тихий голос мами.
Привіталася, спитала, як справи. Я відповіла, що все добре. Тоді мама вкрадливо так поцікавилася, що за хлопець був у мене вчора вдома, увечері. Я сказала, що це не важливо, і, уявіть, вона погодилася! Вибачилася, що втручається зі своїми запитаннями у моє особисте життя.
Ми мило поспілкувалися ще десять хвилин, без криків, перебивань і якихось ультиматумів. Було незвично. А потім, коли вже прощалися, мати видала:
«Так, я вже зрозуміла, що в мене доросла, самостійна дочка. Тепер я буду ставитися до тебе більш стримано. Але ти, будь ласка, дай мені серйозну відповідь на серйозне запитання. Доню, коли я побачу онуків?!”
От і все, мама завжди залишиться мамою. І навіть якщо вона перестане думати про тебе як про дитину, дорослий ти все одно будеш її слухати. Тільки це стосуватиметься вже якихось серйозніших тем. А так нічого не зміниться. Тепер не знаю. Де б мені швидко знайти собі кавалера? Іншого виходу я не бачу!