Хава Волович. «Мамочний» табір (спогади).
Нас було три мами. Нам виділили невелику кімнату в бараку.
Клопи тут сипалися зі стелі і зі стін як пісок. Всі ночі безперервно ми їх знімали з дітей. А вдень — на роботу, доручивши малюків якій-небудь не ідеальній старенькій, яка з’їдала залишену дітям їжу.
Проте, пише Волович, цілий рік я ночами стояла біля ліжечка дитини, збирала клопів і молилася.
Молилася, щоб Бог продовжив мої муки хоч на сто років, але не розлучав з донькою. Щоб, нехай волоцюгою, нехай калікою, але випустив з ув’язнення разом з нею. Щоб я могла, повзаючи в ногах у людей і випрошуючи милостиню, виростити і виховати її. Але бог не відгукнувся на мої молитви…
Тільки-но дитина стала ходити, тільки-но я почула від неї перші, пестячі слух, такі чудові слова — «мама», «мамиця», як нас в зимову холоднечу, одягнених в лахміття, посадили в теплушку і повезли в «мамочний» табір, де моя ангелоподібна товстунка з золотими кучериками незабаром перетворилася в бліденьку тінь з синіми колами під очима і спраглими губами.
Волович працювала спочатку на лісоповалі, потім на лісопилці.
Вечорами вона приносила в табір в’язку дров і віддавала нянечкам, які за це пускали її до доньки крім звичайних побачень.
Бачила, як о сьомій годині ранку няньки робили побудку малюкам.
Стусанами, стусанами піднімали їх з ненагрітих ліжок.
Штовхаючи дітей в спинки кулаками і обсипаючи грубою лайкою, міняли сорочечки, підмивали крижаною водою. А малюки навіть плакати не сміли. Вони тільки стогнали по-старечому і — гукали.
Це страшне гукання цілими днями лунало з дитячих ліжечок. Діти, яким належало вже сидіти або повзати, лежали на спинках, підібгавши ніжки до живота, і видавали ці дивні звуки, схожі на приглушений голубиний стогін. На сімнадцять дітей припадала одна няня, яка повинна була годувати, мити, одягати дітей і тримати палату в чистоті. Вона намагалася полегшити собі завдання: з кухні няня принесла палаючу жаром кашу. Розклавши її по мисочках, вона вихопила з ліжечка першого-ліпшого з дітей, загнула йому руки назад, прив’язала їх рушником до тулуба і стала, як індика, напихати гарячою кашею, ложку за ложкою, не залишаючи йому часу ковтати.
Елеонора почала чахнути. На побаченнях я виявляла на її тільці синці. Ніколи не забуду, як, чіпляючись за мою шию, вона схудлою ручкою показувала на двері і стогнала: «Мамиця, додому!» Вона не забувала блощичника, в якому побачила світ і була весь час з мамою.
Маленька Елеонора, якій був рік і три місяці, незабаром відчула, що її благання про «дім» — марні. Вона перестала тягтися до мене при зустрічах, а мовчки відверталася. Тільки в останній день свого життя, коли я взяла її на руки (мені було дозволено годувати її грудьми), вона, дивлячись розширеними очима кудись у бік, стала слабенькими кулачками бити мене по обличчю, щипати і кусати груди. А потім показала рукою на ліжечко.
Увечері, коли я прийшла з оберемком дров у групу, на ліжечку її вже нікого не було. Я знайшла її в морзі голенькою, серед трупів дорослих табірників. У цьому світі вона прожила всього рік і чотири місяці і померла 3 березня 1944 року.
Ось і вся історія про те, як я зробила найтяжчий злочин, єдиний раз в житті ставши матір’ю
З книги Енн Епплбаум «ГУЛАГ», видавництво Corpus