Майже рік нема мого захисника, а зі мною і сином живе мама чоловіка. Я сама її покликала минулої зими, щоб їй не було так самотньо і сумно. Я думала, разом нам буде легше. Але я більше так не можу, дуже хочу знову відселити свекруху.
Наша історія з Микитою була щира, красива і така коротка. Ми почали зустрічатися юними, нам було по 18, але одразу зрозуміли, що о створені одне для одного.
Досягали ми всього самі. Закінчили виш і поїхали на заробітки закордон, бо хотіли купити самі собі нову квартиру. І купили. Працювали, народився синочок Макар, якого назвали на честь мого прадіда.
Жили собі як усі, нічого особливого, але щасливо. Поки в Україну не прийшла біда з сусідньої країни.
Микита пішов захищати Україну в перший же тиждень вторгнення, сказав, що інакше не може, адже хоче для мене і нашого сина мирної України і Перемоги, докласти до цього всіх зусиль.
Ми молилися і чекали, раділи коротким зустрічам. А потім мій Микита віддав своє життя за Україну.
Як же важко нам було, навіть згадувати ті дні страшно. Минув вже рік майже, але досі мені неймовірно важко і боляче. Але я маю жити заради сина і себе – про це просив мене Микита, коли йшов на фронт. Адже всі ми розуміли, що може статися.
Майже рік нема мого захисника, а зі мною і сином живе мама чоловіка. Я сама її покликала минулої зими, щоб їй не було так самотньо і сумно. Віра Василівна, яка жила в сусідньому місті, почала явно здавати, і я вирішила не залишати свекруху одну з її горем.
Я думала, разом нам буде легше, адже для обох нас Микита був найкоханішим чоловіком у житті. Але я більше так не можу, дуже хочу знову відсилити свекруху, та вона в свою квартиру переселенців-квартирантів пустила.
Справа в тому, моя свекруха не може відпустити втрату, вона зациклилися і від цього погано мені й Макарчику, хоча він у свої два роки ще багато не розуміє.
Мама Микити щовечора співає Макарчику ту саму колискову і називає його Микиткою. Відсторонила мене від кухні і готує щодня тільки те, що любив малим і вже дорослим Микита. Це вже занадто як на мене.
Всі її розмови – це спогади про мого чоловіка, на столі у вітальні лежать альбоми з його дитячими фотографіями і прибирати їх не можна, бо свекруха одразу в сльозах.
А я вже сивіти почала. Не можу так. Я не забула чоловіка, але хочу жити далі і рухатися вперед. А не можу, коли мама Микити ось так мови поруч зі мною і сином.
Вона навіть на стіл, коли ми сідаємо їсти, ставить для Микити тарілку і кладе прибори. А мені вити хочеться.
І змінити нічого не виходить чи якось вплинути на неї. Моя мама, яка живе в іншій області на іншому кінці України, радить мені сказати свекрусі прямо, що або вона це все припиняє і живе далі, займається онуком. Або – на вихід до себе додому.
А я не знаю, як вчинити правильно. Мені дуже шкода Віру Василівну, але і в мене вже дах їде просто. Підкажіть щось, дуже прошу і заздалегідь дякую!
Автор – Олена М.
Фото – авторське.