Жодний зі відомих нам поділів давньоруського етнічного масиву не викликає явних асоціацій з білорусами, росіянами та українцями… Безумовно не випадає ототожнювати з цими народами літописні племена – до складу кожної з майбутніх націй увійшли нащадки принаймні кількох таких племен. Пише УаМодна.
Сама Русь, як ми бачили, була продуктом еволюційного перетворення поляно-варязької імперії на східнослов’янську національну державу. Її основні міста поставали в різних частинах східнословянської Ойкумени майже одночасно (Новгород – у 859 р.; Полоцьк, Ростов і Білоозеро – 862; Смоленськ – 863; Галич – 898; Переяслав і Чернігів – 907 і т. д.)*, що засвідчує існування кількох потенційних центрів націє- та державотворення. Зародками модерних східнослов’янських націй навряд чи можна вважати й ті окремі князівства, на які розпалася в ХІ-ХІІ ст. Руська держава.
Аналізуючи події давньоруської історії, важко побачити виразну внутрішню межу, яка поділяла би терени Русі на Північ і Південь абощо. Від Олега й до Ярослава майже всі великі князі приходили на київське княжіння з Новгороду –з боярами, дружинниками, челядниками тощо. В літописах постійно повторюються сюжети про те, як володарі Смоленська сідали на чернігівський «стіл», а полоцькі – на київський; кияни панували над Ростовом і Суздалем, новгородці – в Галичині тощо. Володимир Великий заселяв південний кордон держави вихідцями з Півночі, включно з балтами та угро-фінами, а за Ярослава та його нащадків уже на північно-східних теренах з’явилися Переяслав, Звенигород, Перемишль, Галич, Вишгород та інші топоніми південного походження. Архангельські помори співали билини про Володимира Красне Сонечко та його богатирську «дружинушку», а ярославські монахи зберегли текст поеми про похід київського князя проти половців…
Давньоруська християнська церква, включно з найвіддаленішими її приходами бачила в Києві свою природну метрополію. Локальні варіанти матеріальної культури Русі виказують явну приналежність до єдиного культурного простору, пронизаного мережею обмінів та взаємовпливів. Поважних ознак поділеності східнослов’янського континууму не знаходимо й на етнонімічному ґрунті. Згідно з найбільш правдоподібною версією, термін «Русь» має скандинавсько-фінське коріння й виник початково на землях Новгородчини, через які, спілкуючись попутно з фінами (ті називали варязьких вояків-мореплавців ruotsi), приходили в «Гардаріку» варяги. Разом з їхніми дружинами це слово помандрувало до Києва, де стало позначенням спочатку військової еліти варяго-полянської держави, а невдовзі й самої цієї держави та її мешканців («поляни, яже нині зовомая Русь»).
Певний час Русь протиставлялася решті східнослов’янських племен та країв, однак поволі вони всі в той чи інший спосіб перейняли цю самоназву. Виділити період ототожнення Русі саме з протоукраїнським тереном навряд чи можливо.
Натомість назва «Україна», вперше зафіксована в ХІІ ст., довший час не мала виразного територіально-етнічного прив’язання й за частотою використання та, сказати б, престижністю істотно поступалася етнонімові «Русь». А проте…
Давньоруська народність, як ми бачили, переважно була продуктом асиміляції слов’янами автохтонних неслов’янських етносів. За свого всього розмаїття, цей субстратний матеріал націєтворення виразно поділяється на три великі зони – іранську, балтську й угро-фінську.
Дивовижним чином з межами цих трьох зон збігаються межі первинних етнічних ареалів українців, білорусів та росіян! (Певні винятки з цього правила знаходять свої пояснення, а відтак не порушують загальну картину.) Конкретний механізм дії субстрату зрозуміти важко: хіба, приміром, іранізмів в українській мові істотно більше, ніж у російській чи білоруській? Хіба можемо простежити процес успадкування від скіфів чи сарматів якихось засадничих рис української ментальності, суспільних інститутів тощо? Однак межі старовинних етнічних материків проступили на мапі пізніших епох – і почалося все мабуть таки з мови…
Після хрещення в 988 р. мовою письма на Русі одразу стала старо- або церковнослов’янська, принесена болгарськими книжниками.
Невдовзі цю мову засвоїли автори та переписувачі місцевого походження, які підсвідомо вживали в своїх текстах окремі граматичні форми, слова та звороти, притаманні живому мовленню їхнього оточення. Такі риси народного мовлення особливо рясно проступали в записах нерелігійного характеру: літописах, угодах, дарчих грамотах тощо. Аналіз цих джерел засвідчує існування виразного діалектного поділу розмовної мови Русі й межі поширення основних її діалектів уже відповідали, хоча ще й украй приблизно, ареалам майбутніх національних мов.
Безцінними для історії української мови виявилися досліджені С. Висоцьким і все ще не представлені широкому загалові графіті Софії Київської. З-поміж усіх давньоруських письмових джерел, які збереглися саме ці написи, поряд із берестяними грамотами, вважаються найбільш близькими до народного мовлення. В текстах графіті зустрічаємо практично всі характерні риси української граматики й дехто стверджує навіть, що сучасні українці без проблем могли би порозумітися з їхніми авторами. Це відкриття переконливо спростовує досі поширювані українофобами уявлення про штучний характер української мови, нібито вигаданої зумисна, аби розділити єдиний «русскій мір». Водночас не варто вдаватися до перебільшених інтерпретацій виявленого лінгвістичного факту: по суті ходить про письмову фіксацію формування наддніпрянського діалекту.
Відмінного від новгородської чи суздальської говірки, проте одночасно – й від говірок галицьких, поліських, чернігівських. Того самого, який ліг в основу літературної української мови, але на момент написання графіті – все ще діалекту. Для порівняння нагадаємо, що нормандський діалект французької мови зафіксовано в ще більш давніх написах, однак він залишився діалектом і дотепер…
В етно- та лінгвогенезі українства значення давньоруського етапу важко переоцінити. Проте маємо усвідомлювати, що Русь домонгольської доби ще не була Україною й ексклюзивними правами на її спадщину українці безперечно не володіють. Повноправними співтворцями основних політичних, культурних, мовних реалій Русі були предки всіх трьох східнослов’янських народів, і то за вагомої співучасті розмаїтих неслов’янських елементів, більшість яких згодом зазнали асиміляції. З-поміж тих мов та говірок, якими послугувалися мешканці давньоруських земель власне українську шукати ще зарано. Щонайбільше можемо казати про формування діалектної бази цієї мови, як тенденцію, котра співіснувала з іншими, подеколи протилежними їй тенденціями.
Однак насправді давньоруська спадщина великою мірою монополізована не українцями, а росіянами й ця монополія, надто за умов постійного заперечення останніми нашого права на існування, завдає Україні та українцям значних політичних та іміджевих збитків**. Не вельми переконливе навіть в українській мові протиставлення термінів «русичі» і «росіяни», «Русь» та «Росія» в світових мовах попросту відсутнє – приміром, якщо дія українського «мультика» відбувається «в епоху Давньої Русі», то в англійських, німецьких, китайських, корейських анонсах тощо він стає мультфільмом «про історію Росії»… З другого боку, Росія, на відміну від України, послідовно просуває своє бачення давньоруської епохи, яке сьогодні поділяє більшість істориків та політологів світу – зокрема тих, які консультують дипломатів та політиків своїх країн. Цим інтелектуалам Україна видається почасти або й цілком штучною конструкцією й відлуння їхніх консультацій нераз чуємо в висловлюваннях західних лідерів та публікаціях авторитетних часописів. На жаль, український істеблішмент надто повільно дозріває в своїх офшорах та мальдивах до усвідомлення потреби ефективної протидії цьому викликові.
«Йдучи в Європу», варто мабуть орієнтуватися на європейські приклади розв’язання схожих проблем. Протягом ХІХ – поч. ХХ ст. між німцями та французами точилися історико-ідеологічні баталії довкола постаті Карла Великого (фр. Charlemagne, нім. Karl der Große), в яких кожна сторона прагнула «націоналізувати» великого монарха та його спадщину. Згодом набуло поширення бачення цього діяча, як «батька об’єднаної Європи» абощо. Сучасні історики рішуче застерігають від таких примітивно-утилітарних інтерпретацій. Вони підкреслюють, що Карл був не німцем чи французом, а франком – представником етносу, який згодом асимілювався як серед французів (лишивши їм своє етнічне ім’я в якості самоназви), так і серед німців (в Німеччині є Franken, Frankfurt, Frankenhausen тощо). Методи розбудови Франкської держави ігнорували етнічні поділи. Небагато спільних рис поєднує імперію Карла і з сучасною Євроунією…
Тому намагання українців «переписати на себе» цілу спадщину (Київської) Русі неминуче викликатимуть в наших зарубіжних партнерів негативну асоціацію з тими примітивними та політично небезпечними підходами до минувшини, які для Європи стали позавчорашнім днем. Проте одночасно ці самі партнери нераз мовчки толерують «традиційну» російську монополію на цю спадщину й некритично сприймають російське бачення історії! Франкську державу (нім. Frankenreich, англ. Francia) давно вже не ототожнюють із Францією, однак при тому Древню Русь нераз продовжують ототожнювати з Росією… Це протиріччя є справді серйозною проблемою, до розв’язання якої мають бути залучені найкращі інтелектуальні сили українства.
* Виламується з цього ряду офіційна дата заснування Києва (482 р.), яка збуджує поважні сумніви як щодо самого факту існування міського поселення за таких давніх давен, так і щодо слов’янського характеру цього міста.
** Наскільки важливими для сучасної країни можуть бути історичні й навіть термінологічні проблеми можна побачити на прикладі Македонії. Сусідня Греція фактично заблокувала поступ цієї країни, і то винятково через незгоду з її назвою, а не через якісь політичні, економічні, релігійні суперечності тощо